Глава 5. Хто кого переграє

Ранок у храмі настав майже без сонячних променів. Світанок просто не міг проникнути в келію крізь щільні вітражі на вузьких вікнах, він лише забарвлював стіни в розмиті плями червоного та смарагдового. Алейра стояла біля високого вікна і мовчки намагалася розгледіти крізь пелену вітражів, що ж зараз відбувається на внутрішньому дворі храму ордену. Її рука лежала на грудях, а тонкі пальці стиснули амулет.

Ікло в алмазі було холодним, але... здавалося, ніби він чекав.

— Він нестабільний, — сказала вона, не обертаючись. — Ви самі бачили. Його аура коливається, ніби всередині нього чужа сила, яка не знає, як їй бути.

— Це може бути наслідок ритуалу, — обережно відповів Ларікс. Він стояв трохи віддалік, за її спиною, і голос його був рівним, але в ньому ховалося занепокоєння. — Або... наслідки удару магії. Можливо, він був у самому епіцентрі.

— Природно, це наслідок ритуалу. Чи ви й у цьому все ще сумніваєтеся? — Алейра різко обернулася і подивилася в очі Ларіксу.

Магістр витримав прямий погляд Алейри, але не довго.

— Я не можу бути точно впевненим у цьому, — сказав він, відводячи погляд. — Можливо, ви просто знаєте більше, ніж говорите.

Алейра не відповіла. Вона не могла розкрити карти. Не зараз. І вже точно не йому. Підозри, що Ларікс причетний до чогось, що загрожує всій Аш'Карі, зародилися в неї ще під час їхньої першої зустрічі. Їй потрібно вивести його на чисту воду, але обережно, щоб не злякати.

— Сьогодні по обіді, я заберу його в Ашвель, у храм Ордену Крові, — заявила Алейра, спостерігаючи за його реакцією.

Вони зустрілися поглядами. Він утримував її погляд довше, ніж зазвичай, і вперше за весь час вона вловила в його обличчі... тривогу. Справжню, не прикриту ні ввічливістю, ні ритуалами.

— Але це ж великий ризик. Я не можу дозволити, щоб жриця крові наражалася на таку небезпеку. Це... неприпустимо, — сказав Ларікс, але в його голосі не було щирості.

— Ризик — це не знати, хто він. Або що. А в храмі мого Ордену мені це вдасться дізнатися набагато швидше і простіше, — Алейра не відступала.

Вона бачила, як її слова зачепили його. Ларікс проковтнув наживку. Тепер він сам попросить її залишитися — щоб стежити за нею, щоб тримати все під контролем. Саме цього вона і домагалася, щоб і самій тримати магістра поруч і розібратися в його причетності до ритуалу і в його мотивах.

— Ви впевнені, жрице? — Ларікс підійшов ближче. — Я повторюю, це дуже великий ризик.

— Я впевнена, магістре.

Очі Ларікса на мить звузилися, видаючи злість, яку він так ретельно приховував.

— І все ж я не можу відпустити його за межі храму, — сказав Ларікс. — Він повинен залишитися тут. Поки ми не переконаємося...

— І не дізнаємося, чи перейняв він силу, — закінчила вона за нього. — Добре. Він залишиться, ненадовго. Але і я теж.

Алейра побачила, як Ларікс тихенько видихнув. Але разом із полегшенням Алейра вловила ще й злість від безсилля перед нею. Ларікс вкотре проковтнув образу і стримався, але про себе подумав: «Ти ще заплатиш мені за це приниження».

— Ну що ж, я повинна його побачити. Без дзеркал. Без стримувальних кіл. Просто... поговорити. Один на один. Без вас. Без свідків. І ніяких таємних заклинань прослуховування. Ви ж розумієте, що я їх з легкістю відчую.

Ларікс стиснув кулаки, але тут же розслабив їх, ніби боявся видати себе. Він відкрив було рота, щоб заперечити, але стримався. Тільки кивнув і пішов.

Алейра залишилася сама в тиші. Амулет на її грудях знову відгукнувся. Ледь помітно.

Вона знайшла чоловіка в нижній келії, глибоко під храмом. Келія була майже порожня і напівтемна. Факел на стіні давав лише тьмяне магічне світло, хоча міг би горіти яскравіше, але, мабуть, був навмисно приглушений. «Думають, у напівтемряві бранці швидше видадуть усі таємниці», — посміхнулася про себе Алейра. Щойно вона переступила поріг, то вловила відлуння сильної магії. Схоже, хтось зовсім недавно тут плів заклинання. Людина, яка робила це, вміло володіла магією, зокрема і магією, що приховує. Але, мабуть, поспішала або щось її злякало, судячи з того, як неакуратно були сплетені заклинання. Приховані чари, зіткані з майстерністю, все ж не змогли приховати слідів. Вони були всюди, немов павутина. Жриця не зрозуміла, на що вони були спрямовані, але відразу здогадалася: тільки Ларікс міг залишити такий слід, але навіщо він намагався приховати свої чари?

Чоловік сидів, схрестивши ноги на тонкій підстилці, його руки лежали на колінах, але пальці злегка тремтіли, ніби він намагався утримати щось усередині себе. Він розплющив очі, коли вона увійшла. Його очі — ті самі, глибокі, як бездонні колодязі — піднялися на неї. У них не було страху. Тільки втома і порожнеча. Зазвичай по очах багато чого можна прочитати і зрозуміти, але в очах чоловіка не було нічого. Наче ці очі не бачили і не знали раніше життя. Наче вони не знали і не розуміли, для чого вони зараз дивляться на цей світ, для чого вони його бачать.

— Ти знаєш, хто я? — запитала Алейра, зачиняючи за собою важкі двері. Її голос відлунням відбився від стін, і руни на її шкірі слабо спалахнули, відгукуючись на його присутність.

Він не відповів одразу. Його погляд ковзнув по її руках, по рунах на шкірі, що світилися. Через мить чоловік знову заплющив очі.

— Жриця крові, — відповів він нарешті. Голос був хрипким, але спокійним, ніби він говорив про погоду. — Ти теж прийшла мене катувати?

— Ні. Просто поговорити й зрозуміти, що з тобою сталося в Західному склепі й хто ти такий зараз, — тихо сказала Алейра. — Без дзеркал, без заклять. Тільки ти і я.

Він не відповів. Дихання було рівним. Майже медитативним.

Вона наблизилася і сіла навпроти. Хвилину — може, довше — вони просто мовчали. Алейра уважно спостерігала. Шукала натяки. Але його обличчя залишалося кам'яним. Він не дивився на неї, але, здавалося, чув кожен її вдих, кожну думку.

— Хто ти? — запитала вона, її голос став тихішим, але твердішим. — І що Ларікс із тобою зробив?