Глава 4. Народження світу

До народження, до імені, до подиху було все і не було нічого. Це ніщо це був Некосмос.

Він не знав ні темряви, ні світла, бо в нього не було очей, щоб бачити. Він не вмів дихати, бо йому не було чим дихати. Він не знав ні радості, ні горя, бо в нього не було свідомості, щоб розрізняти весь спектр почуттів. Не було часу, не було напрямку — ні низу, ні верху. У нього не було бажань і не було болю, не було смерті.

Але одного разу щось затрепетало всередині. Ні, не думка чи подих. Це було тремтіння. А потім спалах, як волога перед бурею. І від нього в надрах безодні народилося щось. Так з'явилася Перша Матерія. Вона ворушилася і тремтіла, поки не зробила перший обережний вдих. Їй сподобалося — вона вдихнула глибше, а потім видихнула. Вона навчилася дихати. Минуло тисячу років поки з цього дихання не народилися Перші Світло і Пил. Почалося розділення.

І Некосмос уперше пізнав себе як щось двоїсте. Прийшло відчуття напрямку. Світло прагнуло вгору, воно бажало форми й відмінностей, відображень. Воно народжувало час і прагнення.

А пил падав униз, у глибини. Він зберігав і множив. Вони не були ворогами. Вони доповнювали один одного.

І в точці їхнього перетину зародилася Сфера. Сфера не була тілом. Душа стикнулася з матерією. Енергія заповнила Сферу. Усередині Сфери спав Ашкар'яс.

Він був пам'яттю майбутнього, яке ще не сталося, теперішнього і минулого. У Сфері йому снилися сни, з яких виникли обриси світу. Суша простягалася без кінця, текуча Вода й тепла Кров кликали вітер і пісок. Сни заповнювали Сферу. І через сотні тисяч років, коли снами заповнився кожен атом, дракон прокинувся. Йому стало тісно всередині, і він розколов шкаралупу. Його перший подих розкидав багато іскор його розуму по Некосмосу. З цих іскор народилися інші — великі, як він сам, але інші за суттю. Так з'явилася найдавніша раса — Хранителі Пам'яті.

Вони не будували храмів, вони будували цілі світи з енергії крові та свого дихання. Енергія завжди первинна, а матерія вторинна.

І спочатку вони не знали слів. Вони спілкувалися подумки, без звуків.

Вже їхнє дихання пробудило живих нерухомих істот — дерева й рослини. Почуття і розум.

Люди теж будуть, але пізніше. А разом із ними і зародяться невігластва: самообман, гнів, гординя, страх, жадібність і забуття. Люди побудують імперії, які пізніше впадуть.

Знання забудуться. Забудуться всі ті, хто їх створив. Але до тих пір, поки дихає останній із дрімаючих драконів, Ашкар'яс буде пам'ятати.

Ашкар'яс дихав — і світ з іншими драконами дихав з ним. Кожен дракон — відображення одного з аспектів Ашкар'яса, частини його крові, але водночас — щось самостійне, унікальне. Вони не називали себе богами.

Вони були... Батьками і творцями. Хранителями і спостерігачами.

Ейріс — перша. Тепла і світла, її дихання народжувало любов і прихильність, рухи й тепло. А з крові з'являлися форми — майбутні істоти, ніжні, вразливі, але вперто прагнучі до життя.

Вона сміялася, торкаючись порожньої землі, і під її долонями починали рости квіти, які пізніше, через мільйони років, побачить і Алейра.

Вармагар прийшов за нею — важкий і потужний. Його дихання принесло ритм, масу, жар. Він не руйнував, він зміцнював, створюючи опору для зростання і фундамент. З його крові народжувалися гірські пасма, континенти і гуркіт грому.

Мерідаліс — ковзна, тиха, текуча. З її крові з'являлися моря, річки й хмари. Вона не говорила багато, але розуміла і відчувала все. Її дихання внесло в світ вітер, дощ і туман. Світ в її очах був відображенням.

Вона любила спостерігати і змінюватися, бути вітром або туманом.

Сар-Каель — задумливий, зосереджений. Він дихав порядком. Він вдивлявся в хаос і бачив форму. З його крові народжувалися імена, закони, числа.

Він був тим, хто ставив запитання: що буде, якщо поєднати це з тим? А якщо все повернути навпаки?

Він був першим, хто подумав, а не просто дихав.

Лівантар — легкий і майже непомітний. Він не приносив руйнування, але він завершував. З його крові виникали ритми — народження і смерті, зміна днів і сезонів. Він не боявся кінця. Адже він знав, що кінець — це просто початок іншої форми життя.

Ельшаміель — прийшла останньою. Вона не поспішала. З її дихання проростала трава. А її кров повільно перетворювалася на ліси, коріння, родючість. Вона чекала і спостерігала, як трава пробивається крізь камінь, як крапля точить гору. Вона розуміла: краса — в циклі, в поверненні.

Вони не сперечалися.

Їм не потрібно було ділити світ — вони створювали його разом, як співавтори однієї книги. Кожен додавав те, чого не вистачало. Кожен додавав щось своє, те, в чому був сильний, і залишав простір для інших.

Вони вивчали матерію — щільну і текучу, дзвінку і мовчазну, м'яку і тверду. Придумували кольори, пробували їх. Додавали тінь до світанку, світло — до глибини. Пробували, як діти. Як дослідники. Як рідні.

Їм ніхто не заважав. Вони були першими.

Ашкар'яс спостерігав. Він не втручався. Він був не просто батьком, сном, в якому вони виникли. Його пам'ять зберігала все, але дихання більше не торкалося матерії.

Світ наповнювався. Час вирівнювався, кордони міцнішали, повітря ставало насиченим. Все набувало сенсу.

І в якийсь момент, через тисячі років...

...настала тиша. Але не від порожнечі, а від завершення.

Дракони дивилися на створений світ і вперше не знали, що додати. Їхні думки завмерли в нерішучості.

— Він чудовий, — подумки сказала Ейріс, поклавши руку на плече Вармагару. — Але чогось не вистачає.

— Імені. Потрібно дати світові ім'я, — зрозумів Вармагар.

— Давайте назвемо цей світ Ашвель? — запропонувала Мерідаліс.

— Ашвель звучить занадто похмуро для цілого світу, — заперечила Ейріс. — Може, щось світле, як квіти?

— Ні, Ашвель буде цей континент, і він буде головним, а світ назвемо Аш'Кара, ім'ям Ашкар'яса, — сказав Вармагар так, ніби він уже вирішив усе за всіх.