Глава 3. Спалах

Келія була холодною і надто порожньою. Алейра сиділа на краю жорсткої койки, упершись ліктями в коліна. Руки тремтіли, хоча вона намагалася не помічати. Сон не приходив. Він і не повинен був. Не цієї ночі.

Вона думала.

Чоловік. Його очі.

Вона бачила безліч очей за свою службу. Божевільних. Згаслих. Сповнених болю, злоби, покірності, благання. Але ці — не підходили під жоден з відомих їй образів. Наче в ньому було щось стародавнє. Нелюдське. Глибоке й величне. Але зовсім не страшне для неї.

Цей чоловік не викликав у неї страху, хоча мав би. Хто він тепер? Ким він був? Вона відчувала в ньому не людину. Відчувала, як його присутність порушує ритми її крові, змінює її. І все ж — не боялася.

Чому?

Алейра відкинулася на спину, не роздягаючись, і втупилася в потемнілу стелю. Різьблення на камені — символи старого ордену, потерті, як і віра в них. Тут рідко залишалися надовго. Тільки ті, кого присилали з інших місць — тимчасові притулки, як ця келія, були призначені для мандрівних, запрошених... або таких, як вона.

Не підлегла. Але й не вільна. Вона — жриця крові.

Служителька Потоку.

Обрана не з волі Ордену Крові, а по мітці самої плоті. Такі, як вона, народжувалися рідко. Майже ніколи. І ті, хто доживав до зрілості, ставали... чужими. Закритими. Недоторканними.

Ларікс Морен. Дивлячись на нього, Алейра не могла позбутися тривоги. Він приховує щось — занадто багато брехні й страху в його очах. Але він намагається смикати за нитки. Її інтуїція, натренована роками жриці, підказувала їй: ця людина — не просто магістр, він — ключ до чогось, що вже загрожує всьому світу. Вона відчувала це на рівні шепоту кісток. Обличчя чоловіка змінювалося в його присутності. Напружувалося. Очі немов знаходили в Ларіксі щось... нехороше. Ніби пам'ятали те, чого він сам не міг усвідомити.

Що за обряд він провів? Чому спалив тіла?

Чому боїться того, хто навіть не знає власного імені? Алейра не сумнівалася, що цей невдалий ритуал його рук справа. І що він сам зараз не розуміє, що відбувається, але явно не такого результату очікував.

Можливо, відповідь криється в минулому, і саме туди доведеться заглянути.

Алейра заплющила очі, але в темряві стало тільки голосніше. Думки, спогади, відчуття — все змішалося. Все стало нею.

І з цього хаосу піднялося обличчя брата.

Його звали Лірен. Він був на два роки старший. Світловолосий, галасливий, живий. Він сміявся часто і заражав сміхом інших. Вони росли в нижньому кварталі старого Хар-Міріеля, серед купців, розбійників і напівзруйнованих храмів. Їхня мати була знахаркою, батько — жерцем убогого Ордену Місяця, про який зараз уже ніхто й не згадає.

Коли Лірену виповнилося п'ятнадцять, батько взяв його з собою. Брат повинен був пройти обряд прийняття Ордену, щоб стати його адептом. Алейра пам'ятала, як пишався батько, як сам пошив Лірену церемоніальний плащ, як мати в ту ніч довго молилася біля вогнища, викладаючи з попелу захисні знаки. Всі вони вірили — все буде добре. Але ніхто не повернувся.

Ритуал пройшов за межами міста, в покинутому святилищі на пагорбах. Через день туди направили пошукову групу адептів Ордену Місяця. На місці обряду знайшли тільки сліди крові. Батько загинув. Його тіло так і не виявили. Від Лірена залишилася лише попеляста тінь на камені. Живим повернувся тільки один із жерців Ордену Місяця — він більше не розмовляв, не їв, не спав. Помер через тиждень, уткнувшись у землю біля стін храму, ніби на щось чекав. Що сталося насправді, Орден замовчував.

Мати... вона не витримала. Коли жерці повідомили їй, що син і чоловік «стали жертвою великої помилки», вона зірвала з себе обітниці й пішла в Кепські Топі, туди, де навіть боги забувають молитися. Більше її ніхто не бачив.

Алейру віддали в храмовий притулок. Вона пам'ятала, як у перші дні після втрати сім'ї все навколо здавалося порожнім і безглуздим. Вона майже не говорила, не спала, не плакала. Вона не розуміла, чому її серце билося так швидко, а думки кружляли у вирі. Всередині Алейри спалахнув вогонь — вогонь болю втрати брата і батька. І образи на матір через те, що та кинула її. І саме ці почуття і пробудили в ній магію крові. Вперше вона відчула цю силу, яка розливалася по венах. Але ця сила була дикою і некерованою. А на тілі почали проступати ритуальні татуювання. Спочатку на шиї, а потім на зап'ястях.

Спочатку всі подумали, що це хвороба. Але одного разу, на світанку, в притулок прибули жриці крові.

Вони були... іншими.

У темному одязі з тканини, що здавалася зітканою з шовку. Їхні обличчя були спокійні, красиві. І очі — глибокі, кольору запеченої крові.

Вони не говорили багато. Одна з них, найвища, просто подивилася на Алейру. І дівчинка раптом відчула, як весь світ навколо завмер. У цьому погляді було все: влада, знання, сила і холодна, безповоротна рішучість.

— Ти народжена, щоб бути однією з нас. У тобі прокидається сила, — промовила жриця. — Ходімо.

Вона не вмовляла і не питала, просто взяла дівчинку за руку і повела геть.

Ніхто не посмів заперечити. Це був початок її шляху жриці крові.

Храм Ордену Крові стояв на головному континенті світу — Ашвель, далеко за межами міст, біля підніжжя величезної скелі. Ця скеля мала назву Скеля Хранителів і була найвищою точкою не тільки Ашвеля, а й усього світу. На храмі ордену не було веж, дзвіниць, куполів. Тільки масивні двері з темного заліза і стіни з червоного каменю. І попри це храм був величним.

Це було не місце для молитов або пафосних ритуалів, які відбувалися в храмах інших орденів. Це було місце сили.

Один-єдиний храм Ордену Крові на весь світ. Інших і не потрібно. Жриці крові не потребували підношень, хорів і ходів. Вони не служили людям — вони служили Потоку.

Філософія Ордену була ясна: кров — це не дар і не прокляття, а воля. І та, хто пізнає її до останньої краплі, стане її знаряддям. І її жертвою.