Глава 1. Початок

Невеликий загін, що складався лише з трьох осіб, ішов майже мертвою землею. Старий континент, де сотні століть тому текли магічні річки, співали ліси й височіли храми богів. Де магія тісно перепліталася зі звичайністю, а люди жили поруч із богами. Тепер — це випалене прикордоння між світами, земля, де магія вмирає, а стародавні культи вчепилися за залишки сили та борються за виживання.

Вдалині, біля підніжжя мертвого хребта, ховалося місце, яке називали Склеп Заходу. Не місто, не село, не земля — а одне-єдине святилище, висічене у скелі. Колись це було серце культу забутого бога. Пізніше — притулок вигнанців і магів крові. Тепер — це просто провал у землі, звідки більше ніхто не виходив і не заходив. Майже ніхто.

Загін вела молода жінка. Жриця крові, слідопит-одиначка Алейра Тір'Фейн. Вона легко ступала по землі, що вислизала, не залишаючи слідів. Її світле довге волосся хвилями спадало по плечах і закривало майже всю спину до пояса. Її тіло прикрашали ритуальні татуювання, які жриця ховала під одягом. Ці знаки під шкірою жили своїм життям. Їхня сила пробуджувалася лише в присутності смерті та магії. За нею йшли двоє храмовників, що стискали руків'я мечів. Старший — Гурр, мовчазний і суворий, і молодший — Терік, балакучий і тривожний.

— Навіщо ми сюди премося? Чим ми завинили? Та ще й за цією, — бурчав молодший храмовник, зло свердлячи поглядом потилицю жриці. Він був мало не на дві голови вищий, але боявся таких як вона. Боявся її здібностей, її магії. Навіть в очі дивитися їй боявся.

— Ти ніколи не піднімешся до вищих рангів, — спокійно зауважив старший храмовник.

— Це ще чому?

— Мелеш багато і не по суті, — відрізав Гурр. — Йди мовчки, Терік. Не обов'язково тріщати всю дорогу як сорока.

Терік тільки пирхнув у відповідь, але далі йшов уже мовчки. Втім, тривога не полишала його. Старшому храмовнику теж не подобалося це завдання. Він не довіряв жрицям крові. Ніхто не довіряв. Але наказ був ясний: супроводжувати її, захищати за потреби, і в жодному разі не суперечити. Вона — їхній провідник у цьому проклятому місці. Алейра все чула, але не відреагувала на розмову, лише посміхнулася куточками губ і наділа на голову капюшон свого похідного плаща.

Вона звикла, що багато хто побоюється жриць крові. Та й усі її почуття й думки зараз були зайняті зовсім іншою справою. Вона вже відчувала ритуал, який нещодавно відбувся. Вона відчувала залишкову магію. Дорога до склепу давно зникла з карт. Кам'яні плити, колись викладені по всій стежці, тепер обросли сухим мохом і сплутаним корінням — мертвим, але все ще чіпким. Тут ніщо не росло як слід: трава чорніла, кущі згиналися, наче від болю. Сама земля здавалася втомленою.

— Скоро вже? — запитав Терік. Його обличчя було порізане шрамами юності. Його голос тремтів, видаючи страх, який він намагався приховати за емблемою ордену — витертим сонцем-орлом на нагруднику.

— Близько, — відповіла Алейра, не обертаючись. Вона відчувала Склеп ще до того, як його побачила. Повітря змінилося. Тут магія вросла в землю. Увібралася. Зазубрилася і в камінь, і в ґрунт. Старший храмовник, Гурр, мовчав. Його очі, холодні й сірі, стежили за Алейрою і не випускали її з поля зору. Склеп Заходу мав безліч імен: храм, могильник, пастка, прокляття. Для Алейри він був раною. Раною, яку не можна залікувати.

Спуск у склеп був широким, але низьким. Склепінчаста арка, списана стародавніми знаками, просіла. Камінь над входом тріснув, і з цієї тріщини витікала тривога, яка змішалася з відлунням чиєїсь останньої думки. Алейра зупинилася біля самого входу, вдивляючись у зяючу пащу арки, обрамлену потрісканими символами. Кам'яні ворота були розколоті не часом, а чимось більш швидким, більш жорстоким. Символіка майже стерлася. Але над входом, у потемнілому барельєфі, ще був помітний символ ока в трикутнику, оточеного крилами. Око дивилося прямо на неї, хоча століття мали б згасити навіть його погляд. Торкнулася пальцями стіни. Холодна. Волога. Мовчки пройшла всередину.

Сморід був нестерпним. Холод у Склепі Заходу був не просто фізичним. Він повз по шкірі, ніби шепотів: «Ти тут зайва». Алейра придушила тремтіння. Вона знала цей шепіт. Знала з тієї ночі, коли її брат, Лірен, помер у ритуалі, чиє відлуння досі горіло в її венах. Склеп не був звичайною гробницею — це було місце стародавнього культу, похованого під каменем. Місце, де час не йшов уперед, а падав униз, шар за шаром, разом із мертвими богами.

— Це воно? — запитав Турик, що тримався позаду неї. Голос тремтів.

— Воно, — коротко відповіла Алейра. Вона поправила легкий темний плащ, приховавши зап'ястя, де під шкірою вже пульсувала магія. Її власна кров починала відгукуватися на повітря склепу — знайомий поклик болю й таємниці. Склеп ще пам'ятав смерть.

Вони спустилися кам'яними сходами, обережно переступаючи через розколоті плити. Кожен крок відзивався глухо, ніби звук не бажав поширюватися в цих стінах. Чим глибше — тим густішим ставало повітря. Пахло золою, травами, залізом… і магією. Застійною, як болотна вода.

Першими тілами були жерці. Біле вбрання почорніло від крові та попелу. Окультисти лежали, немов самі лягли в коло. Без слідів боротьби. Усі лежали в колі — точно виміряному, майже ритуальному. Руки розкинуті. На деяких обличчях застигло здивування, на інших — блаженство. Тіла були спалені зсередини. Не вогнем. Не полум'ям. Зсередини. Плоть — чорна й тендітна, ніби вигоріла вмить. Волосся — не обвуглене, а ніби розклалося саме. Навіть кістки в деяких місцях перетворилися на попіл. Але обличчя були недоторканими. Вони були звернені вгору, у стелю. У деяких — відкриті очі. У деяких — закриті. У деяких — взагалі не було очей. Алейра нарахувала дев'ятнадцять тіл. Дев'ятнадцять жертв.

— Вони… не чинили опір, — пробурмотів молодший храмовник.

Алейра лише кивнула. Вона вже бачила таке. Але не в такому масштабі.

— Прокляття. Це не магія. Це гірше — сплюнув Гурр.

— Це магія, — заперечила Алейра. — Просто не та, що ти знаєш. Тут спрацювало щось сильне.