Розділ 1. Тінь

Місячне світло огортало тиху, безмовну вулицю.

Та раптом цю тишу розірвали стукіт по черепиці й крики варти:

— Стій!

Дахами, немов тінь, біг молодий хлопець.

Він легко перестрибував з одного даху на інший, ледь торкаючись чобітьми старої черепиці. Позаду все ще чулися важкі кроки вартових та їхня лайка.

Ще один стрибок.

Хлопець зірвався з краю даху й зник у темному провулку.

Вартові зупинилися біля самого входу, насторожено озираючись.

— Куди він подівся?

Один із них зазирнув у темряву, але нічого не побачив.

Постоявши ще кілька миттєвостей, варта рушила далі. Звук важких чобіт поступово стих.

Тиша повернулася на вулицю.

З густої темряви повільно виступила постать.

Молодий хлопець відкинув каптур і стягнув з обличчя маску. Сірі очі впіймали холодне місячне світло, а руді кучері, що вибилися з-під каптура, здавалися маленьким смолоскипом посеред провулка, чорного, мов імла.

Він прислухався.

Ані звуку.

На губах з’явилася ледь помітна усмішка.

Хлопець знову натягнув маску, накинув каптур і підняв погляд.

Над дахами міста височіли вежі королівського замку.

Саме туди він і прямував.

За мить Тінь знову розчинилася в мороці.

Діставшись замку, він без особливих труднощів прослизнув повз варту й невдовзі вже стояв перед масивними дверима королівської скарбниці.

На мить хлопець завмер.

У пам’яті спливло бліде обличчя молодшої сестри. Останніми днями вона майже не вставала з ліжка, а грошей на лікаря вже не залишилося.

Він тихо видихнув.

— Заради тебе…

Опустившись перед дверима, хлопець дістав тонку відмичку й узявся до роботи.

Клац.

Замок піддався напрочуд швидко.

Утім, його це зовсім не здивувало.

У нього завжди так виходило.

Іноді йому навіть здавалося, ніби замки самі хотіли відчинитися перед ним.

Двері безшумно прочинилися.

Він прослизнув усередину.

І зупинився.

Золото.

Гори золотих монет виблискували в тьмяному світлі. Коштовності, кубки, прикраси та стародавні реліквії заповнювали скарбницю настільки, що інший злодій міг би забути, навіщо взагалі сюди прийшов.

Але йому не були потрібні гори золота.

Він підійшов до однієї з вітрин і взяв лише невеликий коштовний камінь.

Цього вистачить.

Хлопець сховав камінь і попрямував назад.

Та щойно він вийшов за двері скарбниці, як завмер.

Коридор був повний вартових.

Списи були спрямовані просто на нього.

— От лайно…

Один із вартових вийшов уперед.

На його обладунках виднівся знак капітана.

Він підійшов до злодія й одним рухом зірвав із нього маску.

Руде волосся розсипалося по обличчю.

Капітан усміхнувся.

— Які люди. Сам Флінт. Злодій із Тіні.

Флінт поглянув на нього й ледь усміхнувся.

— Капітане Аргусе. Радий і вас бачити.

—Навзаєм.

Аргус відступив на крок.

— До камери його.

Вартові схопили Флінта за руки.

— Як негостинно, — зітхнув той.

Уранці до покоїв короля вбіг придворний маг.

— Ваша Величносте! Ваша Величносте!

Король Рейнар відірвався від паперів і невдоволено поглянув на нього.

— Що сталося?

— Скарбницю пограбували.

— Як? Що вкрали? Злодія спіймали?

— Так, сір. Спіймали. При ньому знайшли лише невеликий коштовний камінь.

Рейнар знову опустив погляд на папери.

— Ну то відрубайте йому руку, та й по всьому.

— Сір… справа в іншому.

Король підняв очі.

— У чому?

Маг на мить замовк.

— Печатка.

— Що — печатка?

— Печатка на замку. Її наче… відчинили.

Рейнар насупився.

— Зламали?

— Ні.

— Стерли?

— Ні, сір.

Маг похитав головою.

— Її не зруйнували й не зняли. Її відчинили.

У кімнаті запала тиша.

Рейнар повільно відкинувся на спинку крісла.

— Відчинили, кажеш…

— Так, сір.

Король кілька секунд задумливо дивився кудись перед собою.

Потім коротко промовив:

— Вільний.

Маг уклонився й залишив покої.

Рейнар залишився сам.

Деякий час він мовчки дивився у вікно.

Потім підвівся, одягнувся й покинув свої покої.

Спустившись до казематів, Рейнар пройшов повз вартових. Побачивши короля, ті миттєво виструнчилися.

— Ваша Величносте!

Король зупинився біля одного із солдатів.

— Проведи мене до в’язня.

— Слухаюся.

Вони спустилися глибше в каземати й невдовзі зупинилися перед однією з камер.

Флінт сидів біля стіни, але, побачивши несподіваного гостя, підвівся.

На його обличчі з’явилася знайома усмішка.

Він злегка вклонився.

— Ваша Величносте.

— Не треба єхидства, — мовив Рейнар.

Флінт випростався.

— А я намагався бути ввічливим.

Король пропустив зауваження повз вуха.

— У мене до тебе ділова пропозиція. Виконаєш одне доручення — і будеш вільний. Більше того, я допоможу твоїй сестрі.

Усмішка зникла з обличчя Флінта.

Він повільно підійшов до ґрат.

— Моїй сестрі?