26.2

Поки Мерлін із Владом перебували у вітальні, Лера швидко піднялася на другий поверх. Сьогодні був останній день, коли вона тут. Відкривши не зачинені двері спальні дядька, вона увійшла всередину.

Де лежав кристал із силою п'яти стихій, вона пам'ятала.

«Мерлін би не схвалив». — подумала, зваживши на долоні кристал у формі скошеного з одного боку ромба. Вона вже давно мала плани повернути відібрану два роки тому силу.

  «Я більше не дозволю заподіяти шкоди ні собі, ні будь-кому!» — подумала дівчинка, подивившись на своє відображення.

Чого б це їй не коштувало, але вона приборкає силу амулету стихій. Адже одного разу в неї це вийшло.

Глибоко зітхнувши, дівчинка вдягла його на шию, сховавши під футболку. Швидко вийшовши зі спальні, Лера взяла в одну руку валізу, а в іншу — контейнер для кота, та пішла до сходів.

У вітальні крім Мерліна та Влада сиділи Уляна та Андрій. Обидва виглядали напруженими. Якихось два роки тому вони билися один проти одного в підземному замку Леліли, а тепер мали вдавати, що нічого цього не було.

Смикнувшись у кріслі, Влад полегшено зітхнув, коли побачив Леру. Мотя, що сидів на його колінах, зістрибнув і підбіг до господині.

— Пора! — подивившись на годинник, сказав Мерлін, порушуючи тишу.

Швидко вони завантажили валізи в машину та поїхали до космопорту. Дорога зайняла хвилин п'ятнадцять.

Побачивши кристалет, Лера зупинилася не в змозі зробити й кроку. Повернувши голову, вона зустрілася поглядом із Мерліном, а потім похитала головою. Уляна та Андрій пішли трохи вперед, взявши контейнер з котом.

Сльози почали скочуватися по щоках дівчини, але вона їх навіть не помічала. Від розпачу хотілося кричати ридма. Краєм ока вона помітила кілька спалахів фотоапарата. Роздратовано смикнувшись, дівчинка кинула погляд у бік натовпу.

Саме через них їй доводиться зараз їхати! Зціпивши кулаки, вона придушила бажання скористатися родовою магією, знищивши при цьому фотоапарати тих, хто наважився порушити такий інтимний момент.

Мерлін мав рацію — їй не можна залишатися поряд із Владом. Вона будь-якої хвилини могла зірватися і перекреслити всі його старання. Емоції ніколи до добра не доводили.

Ступивши до брата, дівчинка обняла його за плечі. Сліз ставало дедалі більше. Так минуло, здається, хвилини три.

Тепер їй було байдуже: чи побачить це хтось, чи ні. Вона не могла запхати вглиб душі те, що рвалося назовні.

— Лер, час. — їй на плече лягла рука Мерліна. Дівчинка захитала головою, ще сильніше притулившись до грудей брата. — За два місяці ти повернешся! Владе!

Хлопчик теж, своєю чергою, не поспішав відпускати сестру. Облизавши сльози, що стікали на губи, Влад стояв, уткнувшись їй у волосся. Найбільше на світі він боявся того моменту, як вона сяде в кристалет і полетить додому. З цього моменту розпочнеться його персональне пекло. Лера не знала, що на нього чекає цього літа. Інакше вона б ні за що не погодилася полетіти.

Зібравшись із силами, Влад відсторонився, взявши її обличчя у свої долоні.

— Мерлін правий. Це якісь два місяці! — хлопчик великим пальцем став витирати сльози, що скочувалися по її щоках. — Не плач. А то я зараз сам розплачуся. — хлопчик тихо засміявся. Піднявши очі на табло, Влад проковтнув слину, міцно обійняв сестру за плечі. — Я завтра зателефоную, коли звільнюсь. Люблю тебе. — чмокнувши її наостанок у щоку, Влад відсторонився.

Очі Уляни, що чекала осторонь, були теж на мокрому місці. 

  — Ходімо? — невпевнено посміхнулася Лера, порівнявшись з нею.

Це буде найщасливіше і водночас найважче літо у її житті. Попереду була розмова з бабусею та дідусем, і довгоочікувані літні канікули.

Випустивши Мотю з контейнеру, дівчинка відсунула фіранку і помахала Владу та Мерліну рукою. Вона продовжувала за ними спостерігати до того, як кристалет піднявся високо. Провівши поглядом фігури на землі, що віддалялися, дівчинка засмикнула фіранку, і відкинулася на спинку сидіння.

* * *

Червень 2011 рік.

Еденгол, столиця Філанти 

Біля білої кам'яної балюстради стояла висока чорноволоса жінка. Її вугільного кольору очі, обрамлені віями, дивилися в одну точку над горизонтом. Почувши за спиною кроки, вона повільно повернулася.

— Це правда? — запитала, кинувши короткий погляд на того хто увійшов.

— Так моя султано! — відповів такий же смаглявий, як вона, чоловік. — Боюся миру прийшов кінець! Ерцгерцогиня Віолетта…

— Я не хочу в моєму палаці чути про цю жінку. — скинула долоню Еміра-султан. — Вона жалюгідна подоба монарха. Якби армія Морла прийшла під стіни її резиденції, вона б відразу втекла, рятуючи своє нікчемне життя.

Еміра-султан була вже зрілою жінкою, але її красі могли позаздрити молоді дівчата. Після смерті чоловіка вона довгий час була регентом при малолітньому сині.

  Пройшовши вздовж балюстради, жінка опустилася в крісло, обтягнуте візерунчастою тканиною.

— Мене цікавить більше хлопчик. — голос її знову став спокійним. — Як таке могло статися, що в Роені весь цей час був родовий маг, а ніхто нічого не запідозрив?