22.2

— Ніколас, треба йти звідси! У школі хвилюватимуться!

— Не піду. — відсунувся хлопчик. — Я школі не потрібен

— Ти думаєш, я почну тебе відмовляти? — Лера здвинула брови. Ця тема й для неї була болючою. — Може, ти не потрібен ні школі, ні Кирилу, але ти потрібний своїм братам! Хто ж вигадуватиме нові винаходи? А? Що скаже світ? — посміхнулася дівчинка.

— Лер, ти не знаєш, як це, коли кохана людина вмирає! Немов перетворюючись на морську піну! — Ніколас важко зітхнув. — Я її не знайшов!

— Може вона справді перетворилася на морську піну. 

— Мені хочеться вірити, що вона жива. Якщо це так, я сподіваюся, що вона відпливла далеко звідси.

— Ти її шукатимеш? — Лера боялася його відповіді. Пошуки могли коштувати йому життя.

— Ні. Я ніколи не зможу її знайти в океані, а вона мене на суші. Ми різні. Але, якби цього всього не сталося, я знайшов вихід. — зітхнув він, знову втупившись в одну точку. — Вона мені дуже подобалася…

— Ти чиниш правильно. Колись ви обов'язково будете щасливі, разом чи окремо. 

Хлопчик кивнув, піднявши сірі заплакані очі, слабка посмішка торкнулася його губ.

— Буде добре, якщо ти станеш новою старостою Вольфрама. Ти хороша.

Усміхнувшись, Лера вдячно подивилася на нього. Якийсь час Ніколас намагався завести мотор, він чомусь не хотів заводитися. Хлопчик починав нервувати. За п'ятнадцять хвилин вони відпливли з острова.

Ходити в такому вигляді містом їм було небезпечно. Але Ніколас мав свої таємні ходи, якими він кожні вихідні вибирався за межі школи. Лера непомітно посміхнулася, згадавши схованку в їхньому будинку під сходами.

Біля гуртожитків було багатолюдно. Сховавши човен у кущах, вони пішли через сосновий ліс. Коли відійшли далеко, дівчинка раптом згадала про свій телефон. Вона сподівалася, що не випустила його в польоті. На щастя він був на місці.

— Уляна, ми у школі! Все гаразд! Ти де?

Лера прибрала телефон, побачивши, як лісовою стежкою до них поспішають Уляна та Пітер. Побачивши мокрого з голови до ніг Ніколаса, дівчинка жахнулася, але розпитувати не стала.

Подякувавши, Пітер забрав Ніколаса з собою. Коли вони пішли Уляна накинулася на подругу з питаннями. 

— Ну що розповідай? Що було на острові?

— Все, як ти казала. Він був там.

Уляна ображено подивилася на подругу, чекаючи на повну розповідь.

— А що було далі?

Лера, як змогла, переповіла політ на острів та спілкування з Ніколасом, опустивши деталі.

Попереду були важливі випускні іспити, і тому подія, що сталася сьогодні вночі, вибила всіх зі звичної колії. Тепер замість підготовки студенти обговорювали напад на підводне королівство. Дехто навіть ходив до своїх деканів, просив, щоб їх відпустили додому. Ось-ось могла спалахнути паніка.

Лера ще довго переживала за Ніколаса та історію з русалками. Звинувачувала себе, що не повірила Уляні. Але незабаром їй і на це не вистачало часу.

До першого іспиту з історії залишився лише один вечір. І вже ні про що інше не можна було думати. Це розуміли усі. Адже іспити на цьому курсі були важливішими, ніж звичайні на першому, четвертому та шостому. Вони були як перехід із молодшої школи до середньої. І закінчувалися загальним практичним іспитом на острові Вечерінг! 

* * *

Лера сиділа на парті, бовтаючи ногами. Мерлін іноді поглядав у її бік, відводячи очі від книги, але ніяк не коментував.

— Ну так що? — дівчинка постукала пальцями по стільниці. — Невже не скажеш?

— Не скажу. — відповів чарівник і знову повернувся до читання. — Ти дізнаєшся через тиждень, як і всі.

— Але ж я не решта! Я твоя племінниця. А що як я завалю іспит?

— Там нічого складного. Ти впораєшся. Я в тебе вірю. — побачивши, як племінниця підібгала губи, чоловік відклав книгу убік. — Якщо так не терпиться запитай у старшокурсників!

— Я запитувала. — Лера закотила очі та поцокала язиком. — Але щороку все змінюється. Я не знаю, що мені повторювати!

Мерлін тихо засміявся, похитавши головою. Тяжко зітхнувши, Лера вирішила закрити тему. Майбутній практичний іспит викликав паніку. Старшокурсники їй розповідали, що викладачі їх ледь не піддавали тортурам. Вони це пояснювали тим, що у реальній ситуації матимуть досвід.

Вона вже мала. До біса такий досвід! Більшість після школи збиралися вибрати спокійніші професії. Вона теж збиралася піти до Академії Мистецтв в Европері.

— А якщо щось раптом піде не так? Раптом я знову перетворюся на сирену? — Лера намагалася не згадувати про те, що сталося на зимових канікулах. Її заспокоювало те, що друзі нічого не пам’ятали. 

— Про це можеш не турбуватися. — вставши, Мерлін підійшов до неї.

Раптом у його кишені пролунало сповіщення. Діставши телефон, Мерлін кинув погляд на повідомлення, й раптом змінився в обличчі. 

— Щось трапилося? 

— Це по роботі. Потрібно зайти до Лідії Майроуз. Тобі пора. Незабаром іспит з історії. — знову сунувши телефон у кишеню, Мерлін, посміхнувшись, погладив племінницю по волоссю. — Я зателефоную тобі ввечері. Посидимо в мене вдома, вип'ємо чаю?