Розділ 22. Океан у крові

Після повернення з Трої минув місяць. Лера вже почала забувати про те, що казала їй Кассандра. 

Дівчинка лежала на своєму ліжку в гуртожитку, дивлячись у стелю. Плани вже давно зруйнував дощ, що безперервно стукав у вікно. А як добре розпочинався день! 

У двері хтось гучно постукав. Стукали, мабуть, ногою. Вставши з ліжка, дівчинка підійшла і відкрила її. На порозі стояв мокрий до нитки Андрій, а в його руках згорнулося маленьке руде кошеня.

Тихо застогнавши, дівчинка відчула, як в очах починають бриніти сльози. Жорстока пам'ять знову нагадала їй про смерть улюбленця.

— Дивись, кого я знайшов на нашому порозі. Думаю він до тебе! — широко посміхаючись, Андрій простяг їй кошеня.

Лера хотіла його взяти, але руки почали тремтіти.

— Де ти його взяв?!

— Я ж сказав, на нашому порозі. — хлопчик поклав кошеня на ковдру. — Ти подивися які у нього очі! Лера? — в очах почали збиратися сльози від спотвореного болем обличчя подруги. — Подивися…

Дівчинка присіла навпочіпки, та доторкнулася кінчиками пальців до вологого хутра кошеня. Струснувши маленькими вушками, кошеня принюхалося, а потім широко розплющило очі. У Лери дихання перехопило від цих синіх очей. Вона могла впізнати їх із тисячі.

— Мотя! — їй хотілося вірити, що це він. Адже Кассандра обіцяла, що він повернеться. — Мій хороший! — сліз стало більше. — Мій…

— Ось бачиш. Адже у котів дев'ять життів. — Андрій усміхався, витираючи долонею сльози що вже скочувалися по його щокам.

Скочивши на ноги, Лера поцілувала Андрія в щоку, а потім повернулася на ліжко. Посадивши кошеня собі на коліна, вона продовжувала вмиватися сльозами, не припиняючи щасливо посміхатися.

— Що ти робив на вулиці у таку погоду?

— Скажу, не повіриш. Мені здалося, що мене хтось кличе, ось я й вийшов надвір. І якщо чесно... — хлопчик замовк, кусаючи губи. Він думав казати це чи ні. — Я знайшов його не на ґанку, а в кущах біля нашого будинку. Мені стало трохи ніяково.

— Чому? — продовжуючи гладити кошеня, Лера зігнула брову.

— Нічого. Ти такі фільми не дивишся! — відмахнувся Андрій, і тихіше додав. — Тим паче там поверталися у тому самому вигляді, а тут…

— О господи, Андрію! Я дивилась той фільм! — скрикнула Лера, зашипівши.

Андрій вирішив більше не розвивати цю тему, щоб не злити подругу.

— Я піду переодягнуся. Якщо знадоблюсь, я в себе. — Андрій із заздрістю подивився на тварину, що вмостилася на її колінах. Кивнувши, Лера знову перемкнула увагу на кошеня. — Е-е, Лер…. Я подумав. Може ввечері якийсь фільм подивимося? — Лера знову кивнула, не підводячи голови. — Ну я пошукаю...

Розуміючи, що подальша розмова безглузда, хлопчик вийшов за двері. І практично відразу зіткнувся ніс до носа з Уляною.

— Я бачила, що ти притягнув кота! Де ти його взяв?

— На вулиці знайшов. Сидів на тому місці, де ми з Лерою закопали Мотю. —  насупився Андрій, мокрий одяг прилипав і холодив шкіру.

— О-о, це прямий як у «Цвинтарі»! — в очах дівчинки спалахнуло захоплення. Ось кого-кого, а її такими історіями не злякаєш. — То що це за кошеня? — але в містику вона не особливо вірила.

— Цілком імовірно це Мотя. Їй Кассандра ж обіцяла, що він повернеться. А дивлячись на те, що Мотя був фамільяром, я навіть не здивований. Він мене покликав, я сходив його забрав.

— А якщо серйозно.

Андрій здивовано підняв брову. Після її першої реакції він не сподівався, що вона йому не повірить.

— Серйозно. Мені здалося, що мене хтось кличе, я вийшов надвір, і знайшов його!

— Він тобі щось сказав? — скепсису в її голосі поменшало.

— Ні. Може, він ще не вміє. Але я можу посперечатися на будь-що. Це той самий кіт!

Попрощавшись, Андрій пішов, нарешті, до себе, а Уляна відчинила двері спальні. Побачивши Леру, що сиділа на підлозі, дівчинка мимоволі посміхнулася, рудий пустун вже на повну оглядав нову територію. Побачивши клітку Маркіза, він наїжачився і зробив несподіваний стрибок назад.

Уляна розреготалася, спостерігаючи як Маркіз із клітки розглядає нового мешканця. Вона могла присягнути, що думає він при цьому «Що то за дрібне створіння тут бігає?»

— Мотя, а ну не лізь до Маркіза! — суворо промовила вона, стежачи за реакцією. Почувши своє ім'я, кошеня моментально повернуло голову, видавши голосне м'яу. — Ого. Та ти й правду Мотя. — присівши на килим, Уляна почухала його за вушком. — З поверненням.

* * *

Навчальний рік закінчувався, але на більшість студентів ще чекали річні іспити. Перший був вже цього понеділка.

Майже до вечора Лера з Уляною сиділи на галявині біля гуртожитку та готувалися до історії. Таких як вони у Резенфорді було чимало. Коли припікало сонечко студенти влаштовували пікніки на території школи. Шкільний персонал крізь пальці дивилася, що вони тупцюються по траві, єдине, що забороняли —  розпалювати вогонь.

До вечері подруги повернулися в гуртожиток. Попереду ще був цілий день, для повторення конспектів.