20.2

Минуло пів години.

Гнів, що вирував у душі нещодавно випарувався. Лера стояла біля спальні Соні, думаючи над словами, які хотіла сказати. Коротко постукавши, вона штовхнула двері. Соня сиділа на ліжку опустивши голову, через що густе волосся, з пофарбованим у фіолетовий колір пасмами впало на обличчя.

— Можна мені увійти? — Лера зупинилася на порозі. Подруга знизала плечима. Пройшовши до ліжка навпроти, Лера сіла. Якийсь час у кімнаті панувала важка тиша. — Чому? — ледве чутно промовила вона. Соня знову знизала плечима. — Вибач.

Соня здивовано підвела голову.

— У цьому немає сенсу, Лера. Все вже зроблено…

— Я це не заперечую. Ми всі наробили дурниць. Але все-таки скажи: чому ти так з нами вчинила? Адже Морл скористався твоїм гнівом, щоб навіяти потрібні дії. Якби ти не хотіла чогось подібного, у нього б нічого не вийшло. — Лера прикусила губу, коли Соня відвела від неї погляд. — Невже твоя образа була настільки велика, що ти бажала нам смерті?

— Ти знаєш, що твої дорогоцінні подруги за твоєї відсутності обговорюють тебе? Ви вважаєте це нормальним? Чи намагаєтеся себе в цьому переконати? — дівчинка пирхнула. — Я не хотіла бути такою. Я намагалася бути з вами щирою. Намагалася бути зручною... — видавши короткий смішок, Соня відкинулася на стіну. — А зрештою прийшла до того, з чого і починала.

Лера мовчала, бо Соня продовжила.

— Коли батько пішов із сім'ї, мати зовсім забула про нас із Флорі. Вона намагалася відволіктися, багато працювала. Мені тоді було одинадцять. Я вважала, що батьки мене зрадили. Незабаром я знайшла друзів схожих на мене за духом. Вони плювали на правила, для них було важливе життя тут і зараз. Я не можу сказати, що вони були поганими людьми. Кожен із них мав таланти. Френк, наприклад, малював класні графіті. Мері плела хитромудрі коси. У мене тоді було волосся вдвічі довше, і пофарбоване у всі кольори веселки. Я любила експериментувати із зовнішністю.

Соня сумно посміхнулася, ковзнувши поглядом по Лері.

— Нікому із сім'ї не подобалося моє захоплення. Вони хотіли, щоб я знову була зразковою дівчинкою. Не зробивши при цьому нічого… Одні закиди. Мати, сестра, брат… я чула щодня одне й те саме. Усі хотіли, щоби я їх чула. Але жодного разу вони не захотіли почути мене! Я була дитиною, яка в одну мить втратила щасливу родину! Я звинувачувала себе у розладі між батьками. — Соня підняла погляд на лампу, що висіла на стелі. Погляд її трохи затуманився. — Тільки бабуся була на моєму боці. Але зрештою і вона не витримала. Вона не змогла остаточно оговтатися від інфаркту.

— Співчуваю. — Лері було справді шкода. — Тож ти вирішила змінитись?

— Я хотіла поїхати з дому, тому мені довелося стати такою, як ви знаєте! Два роки мені це вдавалося. Я думала, що нарешті у мене почалося нове життя, нові друзі. Але потім я зрозуміла, що я для вас завжди була зайвою... — Соня зітхнула, нарешті подивившись Лері в очі. — Я більше не хочу кимось прикидатись! Ви ж просили декана, щоб переселила мене в інший будинок? — це питання було більш риторичним, але Лера кивнула. — Чому ж тоді я лишилась?

— Я попросила. — тихо відповіла Лера.

Піднявши брови, Соня з подивом подивилася на подругу. В очах блиснули сльози. У кімнаті знову повисла мовчанка.

— Я не хотіла, щоб так сталося! Я не хотіла вам смерті. Я... — закривши обличчя руками, дівчинка розплакалася. — Я все зіпсувала. Знову…

Пересівши на інше ліжко, Лера обняла Соню за плечі. Вона досі не могла зрозуміти: чому не відчуває більше агресії? Їхні історії були різними, але водночас такими схожими. Вони намагалися розпочати життя із чистого аркуша.

— Ти мене пробачиш? — карі очі подруги блищали від сліз. — Ми зможемо дружити як раніше?

— Не знаю. — знизала плечима Лера. — Я хочу цього, але не можу нічого з собою вдіяти. Я не можу забути того жаху, що довелося пережити нам у Трої. Мотя загинув, захищаючи мене від Мисливців. Я не можу забути його закривавлене тільце на моїх руках. Вибач. — Лера різко встала, відчуваючи, що сльози ось-ось бризнуть з очей. — Зараз цього не буде!

Більше нічого не відповівши, Лера вийшла з кімнати. Сльози, які вона стримувала, вирвалися назовні. Вбігши до своєї кімнати, вона впала на ліжко, і уткнувшись обличчям у подушку заплакала. Вона багато місяців намагалася не згадувати про кота. І ось знову…

* * *

Коли до комендантської години залишалося кілька хвилин, Кирил Ретсен — семикурсник та староста Локстерна — вирішив зробити обхід гуртожитком. До нього дійшли чутки, що хтось проігнорував комендантську годину.

Така звичка у хлопця була давно. Викладачі навіть хвалили його. Але, попри це, Ніколас Воері — п'ятнадцятирічний хлопчик, кожні вихідні зникав на острові русалок.

  Ніхто, окрім молодшого брата, про це не знав. Та й він нікому не розповів.

Але цього разу Кирил Ретсен був набагато хитрішим. Він обійшов усі будинки й, нарешті, зазирнув у будинок, де жили два старші брати Воери. За три роки він так і не навчився їх розрізняти.

Зупинившись біля ґанку будинку номер чотири, Кирил коротко постукав. Йому відразу ж двері відчинила русява дівчинка в синіх джинсах і білій розмальованій футболці. За вухом у неї стирчав олівець, а в руках — зошит із конспектами.