20.1

Лера сиділа, опустивши голову, смикаючи пальцями складки на спідниці. У кімнаті вже давно повисла мовчанка.

Ситуація, що склалася, дуже турбувала Леру. Вона хотіла спочатку сама поговорити із Сонею. Але виявилося, запізнилася. Соня сама у всьому зізналася.

Вони сиділи у їхній спальні обурюючись і не вірячи в правдивість слів. Андрій стояв, притулившись до одвірка, втупившись в одну точку. Ліза нервово накручувала на палець руде пасмо, раз у раз кидаючи погляд на вулицю за вікном.

Спочатку вони не повірили в правдивість слів Соні. Тоді Лера підтвердила це, розповівши, що знову побувала у Трої. У дівчинки просто не було виходу. Але розуміння та співчуття постійно розчинялося в океані болю, що вирував у її душі. 

Уривчасто дихаючи, Лера підвела очі з застиглими в них сльозами. Вона сподівалася знайти підтримку в очах друга. Щільно стислі губи Андрія трохи розтяглися в підбадьорливій посмішці. Він поки що був єдиний, хто відкрито не виявляв гнів у бік зрадниці. Але Лера бачила в його очах весь той біль, що відчувала й вона.

— Я зараз піду до декана і розповім їй все! — вигукнула Уляна. Обличчя дівчинки почервоніло від гніву, а брови зійшлися на переніссі. — Її повинні покарати!

Ліза з нею погодилася, переставши накручувати на палець волосся. І в цей момент у двері постукали. Відступивши, Андрій повернув ручку. У коридорі стояла Флоренція Саймон — старша сестра Соні. На обличчі дівчини чітко читалася паніка.

— Ви не бачили Соню? — намагаючись перевести дихання, спитала вона, а потім схопилася за голову. — Це моя провина! Я зірвалася, накричала на неї.

— Мабуть, вона десь у місті. Скоро прийде. — відповів Андрій.

— В тому то й справа. Вона може не прийти! — дівчина схопила себе за волосся і потягла вниз. Ліза встала, поступившись місцем Флоре. Дівчина вдячно посміхнулася і впала на ліжко. У наступні десять хвилин вона розповіла про сім'ю та договорі між матір'ю та Сонею.

Друзі не перебиваючи, слухали. Виявилося, вони нічого не знали про свою однокурсницю. Незабаром Флоренція пішла, залишивши їх у роздумі.

  Вечір пролетів непомітно, настала ніч. Усі вже починали хвилюватися, бо Соня так і не з'явилася в гуртожитку. Вони були сердиті на неї, але вирішили розпочати пошуки. Хоча б для того, щоби отримати відповіді на запитання.

Спали вони цієї ночі погано, іноді листуючись через смс. Спроби зв'язатися з Сонею теж не мали результату. Рано-вранці вони разом пішли до декана Вольфрама і попросили змінити їхні клятви. Та хоч і не одразу, погодилася.

  Ближче до обіду вхідні двері нечутно відчинилися. Стоячи на порозі, Соня кілька секунд оглядалася, а потім зробила крок назад, намагаючись намацати ручку дверей.

— Ану стояти! — голос Андрія пролунав наче гуркіт грому. Хлопчик стояв біля каміна, а його очі горіли праведним гнівом.

Соня зіщулилась, нервово забігавши очима по вітальні. У ній були присутні всі крім Єгора та Стаса. Зловивши погляд Лери, дівчинка раптом розправила плечі й підняла підборіддя.

— Чого вам? — ліниво поцікавилася вона, зробивши кілька кроків до сходів.

Усі тепер дивилися на неї.

— Сядь! Потрібно поговорити! — продовжуючи свердлити поглядом, Андрій різким рухом вказав на крісло.

— Я тобі що собачка? Дівчиною своєї командуй! — раптом Соня засміялася. — А хоч у тебе її немає! Чи вже є? — вона кинула глузливий погляд на Леру.

Лера насупилась, але, крім цього, ніяк не видала свого гніву. Вона завжди знала, що може покластися на Соню. Адже вони були такі схожі. А після розповіді Флоренції переконалася у цьому ще більше.

Соня таки пройшла до вільного крісла  та сіла.

«Їй більше нема чого втрачати» — промайнуло в думках Лери. Здається, вона розуміла реакцію колишньої подруги.

— Як тобі вдалося відправити нас у минуле? — Андрій став навпроти, склавши руки на грудях.

— Голос прошепотів. — посміхнулася Соня, прикусивши кінчик губи.

— Навіщо ти це зробила?

— Просто. Ви мені не подобаєтесь. — продовжила посміхатися дівчинка.

Андрій важко зітхнув, зробивши крок назад і притулився до стіни. Вони вже знали, що до цього причетний Морл. Але про те, що він міг за допомогою думок знов вплинути на когось із них, навіть не подумали.

— Ти знаєш, хто такий Морл Роун? — запитав Андрій, і Соня кивнула. — Це він змусив тебе зрадити нас? — дівчинка розгублено кліпнула і несподівано навіть для себе кивнула. — Ясно.

— Звідки? — відкривши рот Соня вирячила очі.

— На першому курсі, — тихо почав він. — я дуже хотів дізнатися хто мій батько. Несподівано спало на думку, що мені допоможе тільки амулет стихій. Я тоді не сильно замислювався наскільки абсурдною була витівка. Мій батько був мертвий і стихії ніяк не могли його воскресити чи розкрити правду про нього. Кілька місяців я шукав цей амулет. Потім мені почала допомагати Лера. — Андрій вдячно посміхнувся, подивившись на подругу. — Ми зібрали всі частини амулета, і Морл влаштував нам пастку. З нами тоді була Уляна. Нам дивом вдалося вижити й не дати Морлу зламати час. Після цього нам довелося вимовити клятву нашому декану. Якби хтось дізнався про наші пригоди ми втратили б усі пов'язані з цим спогади.