Розділ 19. Часова петля

Спека цьогоріч прийшла рано. Аж не вірилося, що на дворі лише середина весни.

Взявши сумку, з якою завжди ходила за компонентами для зілля, Лера пішла до міста. Чим ближче були іспити, гуртожиток дедалі більше скидався на галасливий вулик. 

Щойно Лера вийшла з гуртожитку на неї налетів русявий хлопчик у чорній майці з черепом. Лера охнула, ледь не втративши рівновагу.

—  Дивись куди біжиш! — дівчинка насупилася, поправивши сумку.

Поспіхом вибачившись, хлопчисько втік, тільки п’яти замиготіли вдалині.

— Тримай його! — пролунав дзвінкий дівочий голос. Лера встигла відсахнутися убік, поки її не збила білява дівчинка. Нею виявилася Анжеліка Катанова. — Кларенсе, стій! — заверещала вона.

  Десь у глибині вулиці пролунав регіт. Піднявши одну брову, Лера з усмішкою спостерігала, як Анжеліка на високих підборах намагалася наздогнати хлопця в кедах. Він мав перевагу. Їй було цікаво, чим усе закінчиться, але більше Лера вирішила не затримуватись.

Перевісивши сумку на інше плече, вона повільно рушила до виходу зі школи. Більше ніхто не збирався її збивати, можна було не перейматися. Увімкнути музику в навушниках, Лера підставила обличчя теплому квітневому сонцю, та примружилася.

Коли вона розплющила очі, то на мить запаморочилося. А те, що відбувалося далі, виходило за всі межі. За кілька кроків від неї стояла невисока рудоволоса жінка в дивному одязі.

Лера встигла відкрити рота, і хитнути головою, щоб відігнати ману. Але воно йти не поспішало. Варто їй було переступити за ворота, як жінка схопила її за зап'ястя, й потягла на себе. Лера скрикнула, відчувши, як земля йде в неї з-під ніг.

Вони кудись переміщувалися. Лера заверещала, намагаючись вирвати свою руку. Вона не відразу впізнала, хто перед нею. Цього разу часовий вихор ніс їх стрімко, без уповільнення. 

Не минуло й п'яти хвилин, як Лера впала на кам'яну підлогу в якійсь кімнаті.

— Чого ти так кричиш? — відпустивши її, жінка закотила очі.

Схопившись на ноги, Лера гарячково почала озиратися. Коли погляд натрапив на рудоволосу жінку, вона знову ледь не завила. ВОНА У ТРОЇ!

— Заспокойся. Я поверну тебе у ту ж хвилину. — Кассандра виставила вперед долоні, ніби хотіла захиститись. — Ти ж мені обіцяла, що повернешся!

— Я не пам'ятаю такого. — Лера ще раз хитнула головою, сподіваючись, що наслання все-таки пройде. — І до того ж. Хто в здоровому глузді полізе у минуле?! Ми дивом повернулися! Як вам це вдалося зробити? Кристал?

Поклавши долоні на груди, що часто здіймалися, Лера спробувала перевести подих.

— Ні. Те, через що ти тут. Зірка Іліоти. З його допомогою я можу ненадовго мандрувати в будь-яку точку в часі. Мені потрібно, щоб ти забрала кільце.

— Чому ви не віддали мені його перед школою? Навіщо перенесли сюди? — Лера склала руки на грудях, намагаючись хоч так втримати тремтіння.

— Справа в тому, що тоді я не зможу повернутись. А моє місце тут!

— Ви можете зробити таке з будь-якою людиною?

Кассандра похитала головою.

— Ні. Тільки з тобою. Ти господиня цього кільця. І я дуже прошу, забери його звідси. — Кассандра звела очі в стелю, а потім з шумом випустила з легенів повітря. — Мені набридло вкотре проживати один і той же сценарій! Ти навіть уявити не можеш, яких мені вартувало зусиль змусити того брюнетика відправити тебе в потрібний час. У нього ледь пар з вух не йшов. Так він тебе ненавидів.

Лері стало ніяково. Вона зрозуміла, про кого говорила Кассандра. Від цього легше чомусь не ставало. Нахмурившись, Лера пошукала стілець, щоб сісти.

— Чому ви повинні віддати кільце саме мені? Я що якась особлива?

— Ну звичайно! Ти ж Принцеса Часу, господиня Зірки Іліоти — кільця печатки, та дочка Золотого Духа! — браслети на зап'ястях троянської царівни задзвеніли. Вловивши скептичний погляд Лери, вона скривилася. — Можеш мені не вірити! Просто забери кільце і слідкуй, щоб воно ще кудись не потрапило. До речі. — вона на кілька секунд замовкла, відвернувшись до стелажу з якимись сувоями. — Я знаю, хто допоміг Морлу відправити вас сюди!

— Хто? — Лерині очі вп'ялися в провидицю. Здавалося, вона готова була зробити в ній дірку.

Без довгих вступів Кассандра назвала ім'я. Лера судомно вдихнула повітря. Вона не хотіла в це вірити.

  — Це помилка!

Кассандра лише похитала головою, і взяла зі столу глечик.

— Якщо тобі стане легше, то ця людина діяла не з власної волі. Забудьмо на деякий час про неї. — Кассандра подала їй кубок наповнений якоюсь червоною рідиною. — Сьогодні особливий день, через кілька годин це місто перетвориться на смолоскип. — Лера не поділяла її радісний настрій. — Ну, а що?! Це вперше страшно, а далі звикаєш.

Жінка кинула погляд у вікно — сонце стояло високо на небосхилі.

— Ти хочеш побачити Коня? — очі її заблищали як у дитини. — Не можу не визнати, ті греки здорово вигадали.

— І ти ніколи не намагалася запобігти цьому? Адже загинуть невинні люди!