18.2

Помітивши, що в їхній бік дивиться Міла, Дін обійняв Леру за талію. Щойно він це зробив, як у вухах задзвеніло. Йому захотілося негайно відсунутись. Рука ніби оніміла.

Варто було прибрати руку, як біль зник, але у вухах все ще дзвеніло. Очі хлопця розширилися від переляку. Дін не розумів, що відбувається.

— Лер. — хлопець більше не наважився до неї торкатися. — Нам час іти!

— Чому? — розгубилася Лера.

— Коли я погоджувався, думав, що це буде просто вистава для Міли. Але це вже перебір! — Денис обурено простягнув руку. Вени на ній здулися. — Я не впевнений... Але одна людина у цьому домі мене ненавидить! Щоб не чути чужі думки, я завжди виставляю щити. Зараз вони не допомагають!

Лера кивнула, зрадівши, що вони йдуть.

— Я скажу Улі, і ми підемо. Ок?

Дін кивнув, і Лера зникла в натовпі. Повернулась вона за три хвилини. І за цей час щось сталося.

Андрій про щось розмовляв з Мілою, а потім раптом підвівся та пішов до дверей.

— Куди він? — підійшла до Діна, запитала Лера.

— Він пішов!

— Додому?

— Ні. Вони розійшлись!

Слова застигли у горлі. «Що?!»

— Але чому?! — від розпачу хотілося кусати лікті. Отже, всі її старання марні?

— Ти тут ні до чого! Це було його рішення. І нам час.

Сльози вже одна за одною скочувалися по щоках. Лера навіть не намагалася їх зупинити. Здавалося, цей момент нарешті настав: Андрій знову вільний. Але від цього їй ставало ще важче.

— Це я все зіпсувала! Мені треба було триматися подалі від Андрія!

Андрій не став повертати у бік гуртожитку. Лері хотілося підійти до нього, але вона не сміла навіть подивитися в його бік. Вони спеціально сповільнили крок, щоб так швидко не наздогнати хлопця.

— Припини себе звинувачувати! Він доросла людина! — Дін зупинився, зсунувши брови.

— Але я… — заїкнулася Лера.

— Я знаю, що ти його кохаєш! — випалив хлопець, руки самі собою стиснулися в кулаки. — І, здається, розумію, чому намагаєшся триматися від нього подалі. Але воно того не варте. Сьогодні ти живеш, а завтра маєш власну могильну плиту! Тому припини звинувачувати себе у всіх смертних гріхах!

— Він мене більше не любить. — від цих слів клубок став у горлі. — А Міла… Вона ж мене зненавидить. Я не хочу… Ти не розумієш. 

— Та чого ж? Думаєш, я не знаю, як це ревнувати? — зітхнув Дін, і вони продовжили шлях. — Твій Андрій знайшов не найкращий час, щоб розійтися. Але! — у його погляді знову з'явилася суворість. — Це не твої проблеми, Леро! Якщо ви захочете бути разом, то будете! І ніякі прокляття, та кінець світу не повинні вам заважати!

Почувши слово «прокляття», Лера похлинулася слиною.

— Яка надихаюча промова. — безглуздо посміхнулася вона. — Тобі б книжки писати.

Дін тихо пирхнув. Вони вже підходили до воріт Вольфраму.

— Ти ж зрозуміла, про що я.

Лера кивнула, похнюпившись. Як тільки вони замовкли, вона знову відчула холодок, що пройшов хребтом. Крім них, на вулиці нікого не було.

Кинувши погляд у бік хлопця, Лера зробила непомітний крок убік. Відстань між ними трохи збільшилася. Але Дін все помітив і знову не подав вигляду. Йому було ніяково тільки від того, що він вловив її думки. Зовні вона намагалася бути спокійною, а всередині все скручувало від жаху. Від того, що його хоч несвідомо, сприймають загрозою, стало неприємно. 

Дін почав кусати пересохлі губи.

— Ну от і все. Ми прийшли! — усміхнулася як ні в чому не бувало. — Спасибі за вечір!

— І тобі. Звертайся якщо що. Але більше грати роль твого хлопця я не буду.

Лера засміялася, трохи нахиливши голову. Усередині все потеплішало.

— Мені й самій ця ідея не подобалася. Але тепер не доведеться ні в що грати! — смішок видався трохи нервовим. — Ну, я пішла. Дякую тобі ще раз.

Попрощавшись із Діном, Лера пішла до будинку.

* * *

Поки Уляни не було, Лера вирішила трохи помедитувати, щоб заспокоїти нерви. І водночас попрактикуватися в родовій магії. Поки що успіх був у заклинаннях повітряного типу. Вогню Лера побоювалася, тому довго не наважувалася братися за нього.

Сівши на ліжко, дівчинка взяла в руки запалену свічку.

У рівний потік думок іноді щось намагалося вклинитися. Лера ігнорувала всі сторонні звуки, зосередившись лише на внутрішньому вогні.

«Ти обіцяла! — цього разу голос у голові був чітким. — Ти маєш повернутися у Трою!»

Лера відмахнулася від нього, як від настирливої мухи.

«Ще чого!» — пирхнула вона, розплющивши очі.

У коридорі почулися чиїсь кроки й в кімнату влетіла Уляна.

— Ти не повіриш!

На обличчі подруги виник дивний вираз тріумфу. Лера чомусь була впевнена, про що та хоче сказати. І мала рацію.