17.1

Мерлін підсунув до неї маленьку пляшечку із синьою рідиною всередині. Відкоркувавши її, дівчинка принюхалася. Пахнуло воно не ромашкою, а скоріше смердючими шкарпетками, які тиждень не прали. Поставивши пляшечку назад на стіл, Лера швидко відвернулася, закривши долонею рота. Сніданок хотів залишити межі шлунка.

— На смак воно швидше за все таке саме. — Мерлін усміхнувся, бачачи, як спотворилося обличчя племінниці. — Пий! Чим швидше з цим закінчимо, тим краще. Твій продюсер дуже хоче тебе бачити на сцені.

Від одного виду синьої рідини її вивертало.

«Я заслужила! Після цього я вже не зможу нашкодити Андрію!» — запевнила вона себе і залпом влила в горло синю рідину.

Вміст шлунку кинувся вгору з новою силою. Придушити блювотний рефлекс не виходило. Лера вже хотіла кинутися до туалету, але Мерлін похитав головою, змусивши сидіти на місці.

Неприємна жижа повільно стікала горлом, Відривши рот Лера, як риба намагалася дихати. І раптом у хребті щось клацнуло, й її склало навпіл. Мерлін злякано смикнувся, але потім знову сів у крісло. На його очах тіло племінниці перетворювалося, нижня частина вкоротилася і замість людських ніг з'являлися пташині лапи з гострими кігтями.

Лера завила, опираючись повному перетворенню. Вона боялася, що таки втратить контроль, і нашкодить дядькові. Але замість люті, що змусила прокинутися сирену минулого разу, Лера відчувала розпач. Воно заповнювало кожну клітинку її тіла. Втративши ці здібності, вона знову стане беззахисною.

Але було вже пізно щось змінювати. Відкинувши голову назад, Лера заволала, схопившись обома руками за горло. Було так само боляче, як рік тому. І чим більше вона пручалася, тим сильнішим ставав біль.

— Пам'ятай, для чого ти це робиш! — крик Мерліна пролунав десь на задвірках свідомості.

Вона пам'ятала. Біль потроху почав згасати, так само як і свідомість.

Прокинулася Лера за хвилину, лежачи на підлозі біля крісла. Вона тепер була в людській подобі.

— Це все? — хрипко поцікавилася вона, випивши у два ковтки запропоновану склянку з водою.

— Не зовсім. Але ти більше не зможеш перетворюватись. Тобі треба зараз полежати!

— Ні! — несподівано заявила Лера. — Я піду до лікарні! — у неї з'явилося нестерпне бажання побачити друга. Може він уже прийшов до тями?

Мерлін спочатку хотів її зупинити, але потім махнув рукою.

Одягнувшись тепліше, Лера вибігла з готелю. До лікарні було шість зупинок на метро.

Їй швидше хотілося знову опинитися у приміщенні. Холодний вітер ніс сніг прямо в обличчя. Не зупиняючись, Лера поправила шарф. У горлі задряпало, і вона кашлянула. Ідучи до лікарні, вона ніяк не могла відкашлятися. 

  Підійшовши до реєстратури, Лера зазирнула у віконце.

— Скажіть, у якій зараз палаті Златарев Андрій? Йому вчора вночі робили операцію. — запитала Лера, дивуючись своєму голосу, він хрипів, і його було майже не чути.

— Ви його родичка? — жінка в віконці підвелася зі стільця, щоб побачити Леру.

— Я його подруга! — відповіла Лера, відчувши, що голос зовсім зникає.

— Палата 50! — жінка в білому халаті подивилася на монітор у себе на столі. — Він ще не прийшов до тями. Одягніть халат!

Лера швидко зайшла в аптеку на першому поверсі та купила лікарняний халат. Накинувши його на плечі, дівчинка потерла горло. Вона навіть злякалася, адже голос зник повністю. Вона хотіла закричати, але з горла не вирвалося жодного звуку.

  Прикусивши губу, Лера пішла коридором, читаючи таблички на дверях.

Тихенько прочинивши двері палати номер п'ятдесят, Лера зайшла всередину. Палата була двомісна. Лера одразу подумала, що це завдяки Мерліну. У душі одразу потеплішало.

Підсунувши стілець, Лера сіла поряд. Андрій лежав із заплющеними очима, як і тоді. Тільки зараз він не виглядав таким блідим, на щоках навіть проступав слабкий рум'янець. Повернувши голову, вона подивилася на ліки, що стікали по крапельниці.

Дівчинка хотіла сказати «вибач мені», але вчасно згадала, що тепер не може говорити. Вона німа!

На мить вона навіть злякалася, а потім її раптом огорнуло небувале полегшення.

«Я більше не зможу завдати тобі болю» — їй захотілося доторкнутися до шкіри друга і засвідчитись, що вона тепла.

Стиснувши його долоню у своїх, Лера трохи нахилилася, беззвучно зашепотівши.

— Спасибі мій рідний. — не втримавшись вона торкнулася губами кісточок пальців. Хлопчик ніяк не відреагував на дотик, і вона посміхнулася. — Не можу повірити, що це відбувається з нами. Нещодавно ми були чужими один одному, і я полізла за тобою в печеру до дракона. — дівчинка видала беззвучний сміх. — Ти не повіриш, як мені хотілося все кинути та втекти ще коли побачила тунель під гуртожитком. — у куточках очей почали збиратися сльози. — Я шкодую, що так з тобою вчинила. З нами ... Я все ще тебе кохаю!

Лера боялася, що він прийде до тями й застане її в такому стані. Вона не хотіла, щоб він бачив її слабкою.

Але, перш ніж зібралася йти, Лера ще раз нахилилася і поцілувала його у чоло. Усередині все згорнулося в тугий вузол. Найменше на світі їй хотілося страждати.