16.1

— Це небезпечно! Там багато мисливців! Я можу відвезти тебе до дядька! — почав сперечатися він. — Повір, вони того не варті. Адже вони просто люди. А Морл…

— Я вже вдруге від тебе чую це ім'я! Ти хто взагалі такий? — стиснувши  кулаки, Лера блиснула зеленими очима. — Тебе Морл послав, щоб мене добити?!

— Ні, ні! Ну що ти! Я Джек. Я вже давно відстежував Мисливців!

— Молодець. — сухо промовила Лера. — Вистежив. Тепер пішли шукати моїх друзів!

— Але я... — заїкнувся хлопець, втиснувши голову в плечі. Уся впевненість зникла.

—  Як хочеш! — рвучко розвернувшись, Лера пішла до виходу. На півдорозі її наздогнав Джек.

— Окей. Я тобі допоможу!

Поки Лера з ним сперечалася, вона не відчувала, як її трясло від страху. Кожна мить могла стати останньою для її друзів. Вона ніколи не пробачить собі, якщо Андрій помре. Без нього і їй не було сенсу жити.

Видавши повний горя крик, вона раптом опустилася навколішки, і вп'ялася поглядом у свої руки. Вона не людина! Вона такий самий монстр!

Ривком піднявшись на ноги, Лера, хитаючись продовжила шлях. Джек намагався її не чіпати, йшов трохи позаду. Але біля дверей він вийшов уперед. З іншого боку, хтось міг бути.

Лера більше не помічала його присутності. Втягнувши носом повітря, вона зупинилася, а потім пішла у лівий коридор. Усередині прокидалося щось дике.

Попереду з'явився один із Мисливців. Помітивши утікачку, він вишкірився і вихопив з-за пояса кинджал.

— Гелада! — прошипіла Лера, і бронзова статуетка, що стояла на тумбі, прилетіла їй у руку.

Джек хотів було втрутитися, але Лера впоралася сама. Розмахнувшись, вона щосили вдарила монстра по голові. Відкинувши статуетку на підлогу, Лера зробила різкий помах рукою. З розірваного горла Мисливця ринула кров.

Відсахнувшись від падаючого тіла, Лера подивилася на гострі криві пазурі, що тепер були замість нігтів. Дівчинка злякалася того, що накоїла — вона вбила людину! Ні — Мисливця!

Голос совісті довелося засунути глибше. Мисливці не помилували б їх.

Вони продовжили шлях далі. Тепер Лера точно знала, куди треба йти. Незабаром на них накинулося ще двоє Мисливців. Лера не розрізняла їхню стать. У них усіх була сіра шкіра та потворне обличчя.

Поки Джек бився з одним, другий встиг скористатися жезлом. Від заклинання зелений кущ у горщику прискорив зростання. Тонкі з шипами стебла попрямували до Лери, подряпавши шкіру і розірвавши рукав лляної сукні.

Зробивши складний пас руками, Джек звернув шию другому мисливцю.

Більше на їхньому шляху ніхто не траплявся. Лера бігла босоніж холодною підлогою. Ні холод, ні рани, що кровоточать, не могли заглушити звук шаленого стуку серця. Вона чула, як стукали серця її друзів. І одне з них так тихо, наче ось-ось хотіло зупинитися.

Нова хвиля розпачу накрила з головою. Її коханий був на межі, це його серце стукало ледь чутно. Заволавши від нестерпного болю, Лера схопилася рукою за бронзову ручку і зірвала двері з петель. Дівчинка злякалася, наскільки легко в неї це вийшло.

За кілька метрів від неї стояли Веріус і ще п'ять Мисливців. Двоє з них все ще були в людській подобі. Позаду них Лера побачила друзів. Уляна була прикута ланцюгами до стіни, кисті її рук були дивно вивернуті. Ліза лежала перед нею на підлозі, там же був і Андрій.

Відчувши запах свіжої крові, Лера втратила залишки свідомості.

— АНДРІЙ! — цей крик більше не належав людині.

Вигнувшись, дівчинка закричала, руки миттєво вкрилися пір'ям, а пазурі на пальцях подовжилися. Нижня частина тулуба стала зменшуватися. Лера кричала не в змозі витримати болю від трансформації. Чи біль тут була не до чого?

Перш ніж вона знову закричала, Джек змахнув руками, і друзів Лери обволокло сріблястою хмарою. Це заклинання позбавило їх слуху на деякий час, бо крик сирени був таким же смертельним, як і пазурі. Пісня призначалася для омани, а крик вже для вбивства. 

Піднявши руки, він начарував між долонями кулю з чорної матерії. Почався бій.

Мисливці падали один за одним. Хтось схопив Леру за ногу і шпурнув її об стіну. Впавши на підлогу, дівчинка швидко прийшла до тями й змахнувши крилами злетіла в повітря.

Вона більше не людина. Сирена. Чудовисько!

Лера чітко усвідомлювала, що робила. Вона не шкодувала нікого. Сирена, що прокинулася в ній, бажала все нової й нової крові.

Бій видався коротким.

Опустившись на підлогу, серед зруйнованих меблів, Лера судомно втягла ротом повітря. Її тіло знову набувало людського вигляду. На підлозі лежало дванадцять трупів. Варто було нахилитися, як її знудило.

Обійшовши, Джек наблизився до бранців. Прикута ланцюгами дівчинка була притомна. Варто Лері піднятися на ноги й зробити крок до них, як та закричала.

«Уляна, це ж я!» — хотіла сказати Лера, але з горла не почулося жодного звуку. Подруга на неї дивилася з таким жахом, ніби перед нею була не Лера, а чудовисько.

«Чудовисько!» — ця думка подібно до блискавки врізалася їй у голову. Схопившись руками за волосся, дівчинка тихо заскавучала.