9.1

— Ми нічого не досягли за тиждень. Я вже не сподіваюся, що нам вдасться повернемося додому... — монолог виявився довшим ніж Лера планувала.

Її настрій поділяли й Андрій з Уляною. Вона мала рацію, тиждень пошуків ні до чого не привів. Без знання мови всі двері для них були зачинені. Допомоги попросити теж не було в кого, через той самий мовний бар'єр.

Єдиний, хто не втрачав оптимізму, був Мотя. Але це не дивно, він кіт. Є їжа і місце для сну, чому не радіти?!

— Я, мабуть, піду, прогуляюся! — кинула Лера, спустивши ноги з ліжка.

— Я з тобою! Набридло вже сидіти у будинку! Уляна, ти з нами? — Андрій повернувся до Уляни, чекаючи на відповідь.

— Ідіть! Мені вже нудить від троянських краєвидів! Я краще побуду з Мотею.

Знизавши плечима, Андрій накинув на плечі плащ, і попросивши «зачинити за ними двері», пішов слідом за подругою.

Сонце тільки почало опускатися за обрій. Пройшовши вже знайомими вуличками, вони зазирнули на базар, щоб купити продукти до вечері. Побачивши на одному прилавку прикраси, Лера потягла Андрія за собою. Один із браслетів їй сподобався найбільше, але про купівлю навіть мови не йшлося. Андрій же, своєю чергою, придивлявся до крамниці зброї.

Дівчинка і хлопчик неквапливо гуляли містом. Вони зайшли досить далеко від будинку. Попри це, вони не боялися заблукати.

Весь цей час із ними хтось намагався заговорити. Особливо важко було на базарі. Іноді навіть по інтонації було не зрозуміло, що від них хочуть.

Тож незабаром вони звернули на небагатолюдну вуличку. 

— Треба щось вирішувати з мовою. Гроші вже закінчуються, до того ж ми не знаємо, скільки залишилося до захоплення Трої. — сказала Лера, кинувши швидкий погляд на волоцюг, що сиділи біля стіни.

У животі Андрія голосно забурчало.

— Цікаво, що зараз подають у шкільній їдальні?

— Напевно відбивну. — мрії були настільки реальними, що рот миттєво наповнився слиною. — Я бачила краєм ока меню. Але це не те. У мене бабуся готує у сто разів смачніше! — замріяно закотила очі Лера, а потім машинально озирнулася.

За два метри від них стояли ті ж волоцюги, яких вони бачили декілька хвилин тому. Вже почало темніти, тому дівчинка перелякалася, підсунувшись ближче до друга. Прискоривши крок, вони зрозуміли, що «хвіст» нікуди не зникає. І це вже не було збігом.

Поклавши руку на ручку ножа, прихованого на поясі, Андрій рвучко зупинився, повернувшись до двох чоловіків.

— Що вам потрібно?! Ми не маємо грошей!

Впіймавши погляд одного, Лера судомно проковтнула слину. На спину ніби вилили відро з крижаною водою. Цих людей Лера вже бачила. Першої ночі, коли літала, її увагу тоді привернули плащі на незнайомцях. Їхній крій підходив швидше за раннє середньовіччя.

Але налякало її інше. З-під капюшона на них дивилося зовсім нелюдське обличчя. Паралізована жахом Лера із зусиллям змогла відвести погляд. Мозок відмовлявся приймати те, що бачив перед собою. Тому, попроси їх описати, вони не підібрали слів.

Навіть якби в них були палички, вона б все одно не вступила з ними в бій. Подумки Лера подякувала Ксенії Майроуз, за уроки демонології. Тому одного погляду на чорні без білків очі їй вистачило, щоб зрозуміти хто перед нею.

— Б... бі... біжимо! — заїкаючись, промовила Лера. А коли один зробив крок уперед, закричала на всю горлянку. — МИСЛИВЦІ ЗА МАГІЄЮ!

Схопивши друга за руку, спотикаючись, дівчинка помчала геть. Андрій зрозумів, хто був перед ними одразу ж, як слова злетіли з її губ. Цих демонів Ксенія Майроуз змушувала завчити, хоча вважалося, що їх давно не існує.

Дівчинка і хлопчик бігли з усіх ніг, лише іноді оглядаючись, щоб дізнатися, де мисливці. На їх подив вони добре відстали. Але радіти було поки що рано — вулиця закінчувалася глухою стіною.

Очі в паніці забігали у пошуках порятунку. Єдиний провулок, куди вони могли побігти був праворуч від Мисливців. За цей час вони встигли наздогнати їх і тепер перегороджували шлях. Витягнувши з-під плащів заряджені арбалети, вони направили їх на чарівників.

Друзі позадкували, поки не наткнулися спиною в стіну. Лера була не налаштована сьогодні розлучатися зі своєю силою. Повернувши голову, вона побачила кілька ящиків. Вимірявши на око висоту стіни, дівчинка гукнула:

— За мною!

Андрій зрозумів її без зайвих слів. Поки він застрибнув на ящики, вона відкрила одне крило і злетіла у повітря. Вхопивши за руку, дівчинка підтягла його вище, так що він зміг далі піднятися на дах.

  Ще перебуваючи у повітрі, Андрій дивом ухилився від арбалетного болта, що летів у нього. Дівчинка прикусила губу, щоби не закричати від болю. Якоїсь миті їй здалося, що рука зламається, від несподіваного ривка.

Слідом за першим полетів другий болт і він досяг своєї мети. Підлітки були вже на даху, коли він пробив крило. Але болю не було. Не чекаючи, поки мисливці перезарядять арбалети, вони кинулися бігти по даху.

Поспіхом вона прибрала крило і кинула погляд на руку. На щастя постраждало лише пір'я. Попади болт трохи вище лежала б вона зараз паралізована, або взагалі мертва.