8.1

Обійшовши внутрішній двір, Андрій підняв голову. На даху він побачив дівочу постать. Придивившись, хлопчик полегшено видихнув, впізнавши Леру.

Зрозумівши, що її помітили, Лера поспішила спуститись. М'яко ступивши на кам'яну кладку двору, дівчинка сховала крила.

— Давно ти тут? Ми хвилювалися. — хлопчик зробив крок до неї, але зупинився, побачивши її очі. Вони були порожні.

— Хвилин десять. — відчужено відповіла вона, навіть не глянувши на нього. — Влаштувалися?

— Наче. Ми знайшли одяг і змогли розвести вогонь. Пішли усередину. Твій кіт місця собі не знаходив, поки ти була відсутня. Заспокоїш його.

Лера кивнула. Андрій більше не робив спроб з нею заговорити. Він відчував, як між ними виросла стіна.

Усередині було трохи тепліше ніж зовні. Взявши на руки Мотю, дівчинка сіла біля вогнища. Запустивши змерзлі пальці в пухнасте хутро, дівчинка тихо схлипнула.

Червоні язики весело потріскували у пічці, з'їдаючи сухі гілки. Але його тепла не вистачало відігріти її серце, що замерзло. Скільки минуло часу, як вони сюди потрапили? Година? Дві? Невже вони тут залишаться назавжди?

Якийсь час їй вдавалося стримувати сльози, що рвалися назовні. Вона намагалася бути хороброю, навіть зголосилася розвідати обстановку. Насправді ж усередині було порожньо.

Вона не розуміла, за що з ними так вчинили? За яку провину це розплата?

  Груди часто здіймалися під футболкою, а з щільно стиснутих губ виривалися тихі схлипи. Порожній, позбавлених емоцій, погляд звернувся до полум'я, що танцювало у печі. Не хотілося нічого. Вона сиділа нерухомо тривалий час.

Її пальці сильніше стиснулися на рудому хутрі, а наступної секунди сталося те, чого ніхто не очікував. Зашипівши, Мотя полоснув кігтями по руці господині. Зістрибнувши з колін, він відбіг у куток кімнати й став звідти спостерігати.

Зойкнувши від болю, Лера прийшла до тями. На тильній стороні долоні залишилися дві глибокі подряпини від пазурів.

Це стало останньою краплею, сльози одна за одною почали скочуватися по її щоках, схлипи вже не вдалося втримати. Притиснувши поранену руку, дівчинка заволала.

— ЗА ЩО?!!! — друзі не розуміли, до кого вона. — За що ви так зі мною?! Адже я нікому не хотіла зла! Я просто хотіла жити нормальним життям! ЧОМУ ТАК?! — голос збився, продовжуючи схлипувати, Лера закрила обличчя руками. — У чому ми винні…

Присівши поряд, Андрій обійняв подругу за плечі. Уткнувшись йому в груди, дівчинка ще сильніше заплакала.

— Ми обов'язково знайдемо вихід. Ось побачиш, нас врятують. — сказав Андрій, щоб хоч якось її заспокоїти. Але сам він у це не вірив. Шансів повернутись самостійно не було. Лера продовжила тихо схлипувати, іноді повторюючи ту саму фразу «За що?»

Андрій відчув холод на рівні грудей. Його футболка встигла вже промокнути від сліз, і тепер неприємно прилипала до тіла.

Відсунувшись, він узяв її обличчя у свої руки. Червоні від сліз очі дивилися на нього розгублено. Андрій хотів щось сказати, але хвиля жару, що прилила до обличчя відібрала мову.

Проковтнувши слину, хлопчик прикрив повіки. Серце в грудях гулко відлічувало удар за ударом, а в голові стало порожньо. Потягнувшись вперед, Андрій раптом завмер за кілька сантиметрів від її відкритих губ.

«Що він збирався зробити?»

Розплющивши очі, він побачив її здивоване обличчя. Дівчинка машинально облизала пересохлі губи. Плакати вже не хотілося, щоки горіли, чи то від сліз, чи то від незручності ситуації. Але попри це, Лера не поспішала відсуватись. Десь у глибині душі, їй хотілося, щоб він її поцілував.

Порушив мовчання Андрій. Його руки ковзнули на її плечі, і незабаром вона знову опинилася в його обіймах.

— Не плач. Все буде добре! — відчужено промовив він, погладивши подругу по спині. Потім він просто встав, відійшовши убік.

Лера розгублено кліпнула, не розуміючи, що тільки-но сталося. Тому вона перевела погляд на Уляну. Подруга сиділа, тримаючи на руках Мотю.

— Вибачте. Я не розумію, що на мене найшло…

— Все нормально. — зітхнула Уляна. Зовні вона виглядала нормально, настрій видавав лише голос.

— Ви, мабуть, вважаєте мене слабкою? — плечі Лери опустилися.

— Ні. Ми відчуваємо те саме. — пригнічено відповіла Уляна. — Тільки чомусь не можемо цього показати. Звичайно, все буде добре. Ми продовжуватимемо вірити, що повернемося додому. Але… — вона замовкла, подивившись подрузі у вічі. — Ми зможемо повернутися якщо той, хто нас сюди відправив, схаменеться! А цього не буде!

Обвівши друзів поглядом, Лера засмучено опустила голову. Вона й сама це розуміла. Почувши поруч із собою нявкання, дівчинка посміхнулася простягнувши до вихованця руку.

— Йди до мене. Я не серджуся. — погладивши кота, вона знову посадила його до себе на коліна.

Видавши тихе бурчання, Мотя раптом почав вилизувати подряпини на її долоні. Це викликало неприємне поколювання. Лера вже збиралася прибрати руку, як відчула, що біль почав зникати. Подивившись на свою долоню, дівчинка втратила дар мови — від подряпин навіть сліду не залишилося.

— Ти ж мій розумнику! Я й не знала, що ти таке можеш! — впоравшись із шоком, дівчинка взяла кота на руки. Переповнившись щастям, вона міцно притиснула Мотю до себе, але кіт уже не чинив опір, дозволяючи себе стискати. 

* * *

Лера заснула через пів години обіймаючи кота. На її губах застигла безтурботна посмішка. Мабуть, їй снився приємний сон.

Поруч, на принесених ліжках, лежали Андрій з Уляною. Їх цієї ночі мучило безсоння.

Уляна довго дивилася в стелю, слухаючи, як потріскують у вогнищі сухі гілки. Надворі було тихо.

— Ти спиш? — повернувши голову, прошепотіла вона. Хлопчик похитав головою, розплющивши очі. — Знаєш, про що я подумала ... — дівчинка запнулася. — Але ж у вас із Лерою є можливість уникнути долі прожити життя тут. 

— Яка? — не замислюючись, поцікавився Андрій.