5.2

Лера стояла перед входом у театр, проводжаючи поглядом невеликі групки людей. Здебільшого це були підлітки.

Скільки б вона не налаштовувалася, страх сцени нікуди не подівся. Навпаки, ноги почали підкошуватись, коли попереду з’явилася будівля театру. Істерика могла розпочатися в будь-яку мить, бо дівчинка продовжувала свердлити поглядом двері.

— Наступного року прийду. — Лера вже майже переконала себе у цьому.

Розвернувшись, вона пішла геть, але далеко не зайшла. Сівши на лаву, дівчинка страждально подивилася на білу будівлю театру з колонами та великими вікнами.

Дитяча мрія розбивалася через банальний страх. Лера думала, що з переходом до нової школи все змінилося. Але, на жаль, все залишилося тим самим.

Підперши кулаком щоку, Лера тихо вилаялася. Ноги наполегливо не хотіли йти.

«Адже судді не вогнедишні дракони! Мене ніхто не з'їсть! — згадавши похід у печеру Хари, дівчинка відкинула голову на спинку лавки. Небом пропливали білі пухнасті хмари у вигляді якихось невідомих звірят. На кілька хвилин Лера випала з реальності, розглядаючи їх. — Чого я саме боюсь? — тільки зараз Лера задумалася про те, що її турбує. — Того, що мені відмовлять? Чи того, що зрозуміють, що мій голос не справжній?!»

Повернути назад для неї було те ж саме, що визнати поразку. Все життя страхи заважали їй одержувати бажане. Щоразу опиняючись перед вибором, вона губилася, і ховала голову в пісок.

«Будь, що буде!» — рвучко скочивши на ноги, дівчинка охнула, ледь не втративши рівновагу. Перед очима замиготіли різнокольорові плями.

Почекавши, поки голова перестане крутитися, дівчинка попрямувала до театру.

Серце ухнуло кудись у п'яти, варто їй було потягнути на себе дверну ручку. Все, що відбувалося далі, було, як у тумані. Опинившись у наповненій людьми кімнаті дівчинка розгубилася від какофонії, що панувала там. Хтось співав, хтось бігав у пошуках чогось. Танцюристи, що окупували все місце біля стін, стукали підборами по паркетній підлозі.

«Що я тут забула?» — це питання вона поставила собі в першу хвилину опинившись в кімнаті очікування.

Стискаючи в руці свій порядковий номер, дівчинка пройшла до єдиного вільного місця. За кілька метрів від себе вона побачила Аліну та Жака. Блондинка була настільки поглинена майбутнім кастингом, що не помічала нічого довкола.

На щастя, ті, хто міг її впізнати були в меншості. Діставши з кишені телефон, Лера почала повторювати слова пісні. Спочатку вона хотіла заспівати пісню одного з переможців минулих років. 

Рішення прийшло спонтанно декілька тижнів тому. Сидячи недалеко від шкільного озера, Лера побачила Ленгріну. Леді Озера на її запитання запропонувала заспівати «Вічність без тебе» із позаминулого розподілу. Лера недовго думаючи, погодилася. Хоча ця тема була їй далека. Ленгріна запропонувала ще змінити ім'я Едвард, на якесь інше слово.

Повернись кохання моє, я тепер одна.

І ця вічність вже без тебе назавжди німа 

Промінь сонця, місяць ясний

Світ освітять вже даремно.

Якщо, любий, милий мій

Ти пішов від мене.*

Співати за такої кількості людей, дівчинка побоювалася. Хоча в такій какофонії навряд чи хтось почув би.

Лера спробувала абстрагуватися від шуму, але це не дуже вийшло. Коли вона шукала музику для пісні та відправляла її разом з анкетою організаторам конкурсу, у неї не виникало жодних асоціацій. А зараз раптом слова почали набувати сенсу. Лера недоречно згадала свою любов до Морла.

«От би тебе хтось вбив!» — озвучило зачеплене самолюбство.

Труснувши головою, дівчинка кинула погляд на екран на протилежній стіні. Серце вдруге покотилось у п'яти. Стиснувши підлокітники дерев'яного крісла, дівчинка втиснула голову в плечі. Страх накотив із новою силою. Її вихід на сцену був за два номери.

Руки зрадницьки тремтіли. Що казати про голос? Якби вона мала можливість вона встала та пішла. Але на щастя для мрії, і на жаль для неї самої, тіло перестало слухатися істеричних команд господині.

Напружено видивляючись порядковий номер на екрані, дівчинка ще міцніше стиснула підлокітники крісла. Їй раптом стало жарко.

Минуло секунд десять, як їй здалося, і на табло спалахнув 117 номер. На ватяних ногах Лера попрямувала до дверей з написом «вихід на сцену». 

Опинившись біля дверей, вона обернулася, і вловила повний нерозуміння погляд Аліни. Дівчинка дивилася так, наче побачила примару.

Усвідомлення того, що її помітили, не додало Лері сил. Навпаки, вона розуміла, що після повернення її «з'їдять». Залишалося тільки пройти цей кастинг, і бажано заспівати краще за Аліну. А ось це було їй під силу!

Голос подарований квіткою папороті завжди звучав ідеально. Багато вокалістів витрачали роки працюючи над диханням, а в неї все виходило з першого разу.

Піднявши підборіддя, Лера попрямувала за асистентом режисера. Так було написано на бейджику. Вони пройшли коротким коридором, і повернули за ріг.

     — У перший раз? — привітно усміхнулася дівчина, штовхнувши двері із ще одним написом «вихід на сцену». Лера несміливо кивнула. — Все буде добре! Це лише регіональний кастинг! Успіхів, Арел! — всунувши мікрофон в руки, вона підштовхнула дівчинку до входу.

На хитких ногах Лера пішла на сцену. Зала, в якій вона опинилася, була невеликою, вона могла вмістити триста глядачів. Самі виступи відбуватимуться в іншому приміщенні.

Зараз зал для глядачів був порожній. На кріслах перед сценою сиділи чоловік та жінка з планшетами у руках. Перед ними був невеликий столик, де лежало безліч анкет. Осторонь вона помітила ще одну людину з відеокамерою.

Від хвилювання засмоктало під ложечкою.

«Хоч би ніде це не показали» — подумала вона.