5.1

Ніколас Воері нечасто замислювався чим йому зайнятися. Школа, гуртожиток, прогулянки з друзями, експерименти із зіллями, знову школа, і все по колу. Хлопчику все це набридло. Не ходити до школи не можна. Місто він уже вздовж і впоперек виходив за два роки.

Хоча, було ще одне місце, куди він не засунув свій цікавий ніс — острів русалок. Він був недалеко від Резенфорда. Можна взяти човен і рушити туди. Тільки проблема — це суворо заборонено. Начитавшись книг про русалок, Ніколас вирішив проігнорувати заборону.

У вихідний день, коли за студентами Локстерна ніхто не дивився, Ніколас позичив човен знайомого, який жив біля берега. Самого господаря човна не було в місті вже тиждень, і навряд чи він знав про те, що в нього позичали.

Запустивши п'ятірню у світле трохи кучеряве волосся, хлопчик направив ніс моторного човна до острова, що виднівся вдалині. На щастя, на нього ніхто не звернув уваги. Дорога зайняла трохи більше п'ятнадцяти хвилин.

Прив'язавши човен на березі, Ніколас пішов досліджувати нові території. Його сірі очі жадібно заблищали, коли він ступив на пісок. Хлопчик розвернувся на сто вісімдесят градусів, щоб подивитись на інший берег. Звідси було видно вежі «Резенфорду». Коли він зайшов за скелю, вони зникли з поля зору.

Пройшовши трохи, Ніколас зупинився біля дерева з величезним покрученим корінням і прислухався. Звідкілясь долинав жіночий сміх. Хлопчик неквапом пішов на нього і причаївся за величезним каменем.

Перед ним відкрилася дивовижна картина. На березі озера, що знаходилося в самому центрі острова, сиділи три русалки й про щось розмовляли. Одна — темноволоса, чомусь раптом показала у бік каменю, де сховався хлопчик. Дві інші, русява і блондинка, теж подивилися у той бік і засміялися.

— Щось давно ми нікого не топили! — дівчина накрутила на палець золотаве пасмо та скривила губи у хитрій посмішці.

Ніколас за каменем хмикнув, але тікати не збирався. Він навпаки висунувся з-за каменю, щоб краще їх розглянути.

— Я зараз! — кинула прошепотіла темноволоса і зникла під водою.

Ніколас напружив зір, але побачити, куди вона попливла, не зміг. Несподіваний сплеск води змусив його підстрибнути на місці. З води визирнула гарна молода дівчина з довгим чорним волоссям, що спускалося їй на груди. Верхню частину її тіла закривав топ із довгими прозорими рукавами.

— За нами підглядаєш? — хитро посміхнулася вона. — Не боїшся?

Ніколас Воері був не з тих, хто рятувався втечею за найменшої небезпеки. І взагалі все нове і чим дивніше і загадковіше йому подобалося.

Піднявши підборіддя, і заразом відсунувшись подалі від води, Ніколас усміхнувся.

— Ви ж людей не топите!

— Хто це сказав? — мовила дівчина та стала покусувати нижню губу.

— Вам закон забороняє! — хлопчику стало незручно від її погляду.

— Що є те є. То що ти робиш на нашому острові?

— Досліджую нові місця. — підморгнув Ніколас, вирішивши, що найкращий захист це напад.

— Дослідник! — не без іронії промовила дівчина. — Хочеш, познайомлю з подругами? Ми саме обговорювали тебе! Ти так добре сховався! — русалка дзвінко розсміялася, повторивши недавню дію. 

Ніколас почервонів намагаючись відвести погляд від губ дівчини. Він знав, що вона це робила навмисно, щоб задурити йому голову.

 Русалка зникла під водою, а хлопчик пішов до того місця, де сиділи її подружки. Коли він дійшов, дівчина вже сиділа з іншими двома.

  — Ну привіт! — усміхнулася блондинка, підперши кулачком підборіддя. — Як тебе звати?

— Ніколас, а вас? — впоравшись з емоціями запитав він..

— Я Емма! — привіталася русява.

— Жасмін! — відповіла білявка.

Темненька сиділа мовчки, поки хлопчик не повернув голову до неї.

— Ліка.

— Зачекайте, ви ж двоє принцеси! — вказав хлопчик на Емму та Жасмін. — Я читав про підводне королівство.

— Ти вгадав! Ми принцеси! Що ти збираєшся робити на острові? — поцікавилася Жасмін.

— Поки що не знаю. — чесно зізнався Ніколас.

— А що ти вмієш? — з усмішкою «ну-ну, покажи хоч щось» запитала Ліка.

  — Я взагалі-то в якомусь роді винахідник! — опустив очі Ніколас дивуючись, як втримав самовдоволену посмішку.

— І що ти винаходиш? — знову запитала Ліка.

Ніколас у цей час розглядав коралову діадему Жасмін та її сріблястий хвіст, і не одразу почув запитання.

— Та так. — махнув він рукою. — Удосконалю заклинання, майструю різні дрібнички.

— Ти маєш власну лабораторію? — мешканки глибин були зацікавлені його захопленнями.

— Тут ні. У Резенфорді важко спокійно працювати та й місця немає.

— Значить, ти вчишся недалеко? – губи Жасмін розтяглися в усмішці. — Ти чарівник?! Покажи своє улюблене заклинання! Якщо воно звичайно безпечне!

Русалки залилися сміхом, а Ніколас не втримав таки вдоволеної посмішки. Крім своїх дрібничок, хлопчик найбільше любив хвалитися.

— Я це заклинання придумав позаминулого року. З його допомогою можна змусити предмети й навіть невеликих тварин літати без контролю магічними артефактами. Я називаю це заклинання «вольтетро»!

Хлопчик покрутив головою у пошуках предмета та нічого не знайшовши, взяв звичайний камінь. Ніколасу варто було лише раз вимовити заклинання, і майже відразу він опустив паличку, а камінь продовжив описувати кола біля нього.

— Це неймовірно! Скільки він так літатиме? — не відриваючись від каменю, поцікавилася Емма.

— Може, годину. Коли я вперше його використав на своєму коті, воно тривало приблизно стільки ж! Тоді мій кіт влаштував прогулянку замком! — засміявся Ніколас, згадавши, як Мерлін ледь не відірвав йому вуха за це. Але після поставив відмінно по заклинанням. 

Кинувши погляд на годинник, хлопчик замовк. Наближався час вечері, треба було повертатися.

— Мені пора.

— Ти ще прийдеш? — поцікавилася Жасмін.

— Не знаю. Але якщо ви тут будете, тоді так.