4.3

20 серпня 2010 року.

   Двір королівського палацу був наповнений людськими голосами та собачим гавканням. Анела стояла на балконі у новому одязі для полювання, і шукала поглядом Артура. Помітивши чоловіка, дівчина помахала йому рукою та послала повітряний поцілунок.

Настрій у молодої королеви був чудовий, як ніколи. Збігши сходами у двір, дівчина підбігла до Артура, обвивши руками його шию.

Хлопець розгублено кліпнув, а потім притиснув дружину до себе.

— Я такий радий, що ти знову посміхаєшся. — сказав він, торкнувшись носом її щоки. — Як там Раян?

— Заснув.

Здавалося, все погане залишилося далеко позаду. Настала довгоочікувана світла смуга. А може, це був маленький сонячний промінець, якому вдалося пробитися через грозові хмари? Ще момент і його не стане. Ще трохи й світ знову зануриться у темряву.

Ліс гудів від звуків полювання. Успіх відразу ж посміхнувся молодому королю. Підстрелений олень тепер лежав біля копит його жеребця.

Анела заплескавши в долоні, направила коня до Артура. Пролунав залп рушниці, і з найближчого дерева зірвалося кілька птахів. Почувши, як щось просвистіло біля вуха, дівчина натягла поводи. Обернувшись, королева побачила бліді обличчя підданих.

«Що таке?» — хотіла сказати вона, але слова застрягли у горлі.

Повернувшись, Анела застигла, переставши дихати. Здається, все знову повторювалося. Зістрибнувши з коня, вона кинулася до Артура, що лежав на землі.

«Що сталося?!» — побачивши сліди крові на траві дівчина не могла зрозуміти, що трапилося. Їй навіть на думку не спадало, що це кінець.

— Артуре, ти поранений? — губи самі собою озвучили марне запитання.

  Ще до того моменту, як вона побачила криваву пляму на його грудях, все стало зрозуміло.

— Артур, не мовчи! — Анела нахилилася, торкнувшись рукою теплої щоки. Його широко розплющені очі дивилися кудись у простір, не реагуючи на її прохання. — Це не смішно! — підвівши голову, дівчина гнівно подивилася на присутніх. Артур живий, а вони його вже поховали. — Чого ви завмерли, довбні?! Кличте лікаря!

Але ніхто не реагував на її крики. Всі стояли, знявши капелюхи та опустивши очі в землю.

— Я наказую вам! — Анела закашлялася, вп'явшись нігтями в куртку Артура. Побачивши Друїда, що присів поруч, вона з благанням подивилася йому в очі. — Зробіть що не будь!

— Мої співчуття. — сухо відповів він, нахилившись, щоб закрити королю очі.

— Але ж ви можете щось зробити?! Він ще не…

— Він мертвий! — ці слова, як лезо кинджала, полоснули по серцю.

Закинувши голову до неба, Анела розридалася. Нічого в цьому світі у неї більше не лишилося. Ні родини, ні коханого.

Анела не чинила опір, коли Друїд підняв тіло Артура і кудись поніс. Вона сиділа на траві з забрудненими кров'ю руками, і просто дивилася перед собою.

* * *

Анела лежала на ліжку, розкинувши руки. На ній все ще був одяг для полювання. Молода королева до себе нікого не підпускала. Вона навіть не дала змити кров із рук.

Після повернення до палацу лікар не відходив від ліжка. Але їй не потрібна була допомога. Тіло залишалося неушкодженим, а ось душа…

Випивши принесену Друїдом настоянку, вона ненадовго провалилася у небуття. Але сон не приніс заспокоєння, стан дівчини погіршився. Анела танула на очах. У хвилини сну вона бачила Артура.

Це було дванадцять років тому. Священик підвів їх до ікон, попросивши стати на коліна й почав промовляти слова молитви. Артур та Анела пошепки повторювали за ним.

Сльози одна за одною скочувалися по щоках восьмирічної дівчинки. Вона не хотіла цих заручин. Замість слів молитви вона просила, щоб весілля не відбулося.

Побачивши похмуре обличчя нареченої, Артур тихо зітхнув, опустивши голову. «Невже вона не рада?» — Анела знала, які думки тоді блукали у його голові.

Після цього було інше сновидіння:

Ідучи садом до альтанки, Анела почула знайомий голос.

«Його тут тільки не вистачало!» — прикусивши губу, вона наблизилася до альтанки.

— Теж не спиться? — поцікавилася дівчинка. Принц кивнув, чомусь відвівши очі.

На кілька хвилин повисла незграбна пауза.

— У що ти любиш грати? — запитала дівчинка.

— Грати? — здивувався Артур. — Ні! Ігри тільки для дівчат! Я люблю вивчати науки!

— Сноб. – тихенько пирхнула Анела, відвернувши голову. — А як же коні? Ти також на них не любиш кататися?

— Чому ж! В нас це називається не гра, а верхова їзда! Це дуже серйозне заняття! — зазначив Артур.

Анела скривилася. Погляд Артура став зарозумілим. Рвучко підвівшись, дівчинка поспішила залишити альтанку.

— Заручини лише формальність. Весілля не буде! Я сподіваюся, ти зумієш переконати своїх батьків!

Чому тоді вона це сказала?! Чому зіпсувала стільки зустрічей? Невже все це залишиться лише у спогадах? Тоді вони були дітьми й не розуміли, як мало часу їм приготовлено. А якби знали? Може, все було інакше?