4.1

Щогли тріщали. Страшно завивав вітер, натягуючи порвані вітрила. По мокрій від дощу палубі бігали десятки матросів, виконуючи накази капітана. Екіпаж корабля не збирався здаватися негоді. Вже було виставлено штормове вітрило — бізань, і спущений на воду плавучий якір.

В каюті сиділа на дивані княгиня Хелен і дивилася через ілюмінатор. Поруч розташувався з газетою князь Арне.

— Не хвилюйся, Хелен! Ось побачиш, шторм незабаром скінчиться! — сказав чоловік, кинувши газету на стіл.

— Мене турбує не це! — відвернулася від ілюмінатора княгиня. — Чому я не передбачила шторму? Адже я можу бачити майбутнє!

— Навіть тобі не під силу знати все. Ось побачиш, завтра ввечері ми будемо вже на місці!

Жінка зітхнула і повернулася знову до вікна, де продовжувала вирувати стихія.

Але шторм був лише початком. матрос, що знаходився на носі корабля, раптом закричав.

— Паща Анаміхра відкрилася!

  Матроси, що підбігли до краю палуби, побачили вир.

Анела відсахнулася від розлитої на підлозі води. Струмочки крові засочилася з розрізаною уламком скла долоні. Тяжко задихавши, дівчина закрила рота долонями, але виття, що рвалося з грудей, вирвалося назовні. Закричавши, як поранений звір, дівчина вдарила кулаками об кахельну підлогу.

На її крик прибігли Артур і кілька слуг. Побачивши на підлозі уламки склянки, юнак наказав слугам піти, а сам підійшов до дружини. Анела була не з тих, хто влаштовує істерики без причини.

Артур не залишав спроб дізнатися, що сталося. Але Анела продовжувала заливатись сльозами, не помічаючи нічого довкола. Його лякав її скляний погляд, ніби вона зараз була не тут.

Швидко оглянувши дружину Артур підняв Анелу на руки. Дівчина на це ніяк не відреагувала. Поклавши молоду королеву на ліжко, юнак крикнув слугам біля дверей, щоб покликали Друїда та лікаря.

Через п'ять хвилин у королівських покоях з'явився Друїд. Його підняли з ліжка, тому він збирався похапцем. Йому вистачило одного погляду, щоб зрозуміти.

Ще через ще п'ять хвилин він повернувся з якоюсь настоянкою. Анела на той момент перестала кричати, й просто лежала широко відкривши очі.

— Підніміть їй голову. — наказав він, відкорковуючи пляшку. Випивши все, дівчина глибоко задихала, й заплющила очі. — Не хвилюйтеся, мій королю, вона просто спить! Через кілька хвилин настоянка подіє.

Лікар поки що обробив їй порізи на долонях. Більше його присутність була не потрібна, тому його відпустили. Друїд разом з Артуром залишилися біля ліжка Анели.

Вона прокинулася за довгі пів години. Весь цей час двоє чоловіків не знаходили собі місця.

— У мене було видіння... — дивлячись у стелю, сказала дівчина. Зовні вона виглядала спокійною, навіть занадто. — Корабель моїх батьків потрапив у вир Анаміхра, і… потонув.

Артур не міг повірити її словам. Повернувши голову, юнак приголомшено глянув на Друїда.

— Як таке можливо? Море має бути безпечним ще місяць!

— Не знаю. Можливо, прогнози помилились. — чоловік почухав бороду, кинувши погляд на дівчину. — Анела, — звернувся він до неї. — Те, що ти бачила, було майбутнє?

Анела похитала головою.

— У каюті висів календар. Це сталося сьогодні… — відповіла вона, знову заплющивши очі.

Більше вона не хотіла ні з ким розмовляти. 

«Чому ж я їх не зупинила? — Анела тихо схлипнула. — Адже у мене було передчуття. Чому я не змогла знайти хвилинку, щоб поговорити з ними перед відплиттям?!»

Пройшло декілька годин. Анела сиділа, опустивши погляд у порожню тарілку. Поруч на столі стояло багато їжі, але молода королева не звертала на неї уваги. Після того як прийшло підтвердження затоплення корабля, шматок у горло не ліз.

    Усі думки займала їхня остання розмова. Чому вона не передбачила цього заздалегідь? Що трапилося з даром? До цього моменту їй легко вдавалося заглядати у майбутнє. Чому ж зараз вона нічого не побачила?

Завтра було призначено поїздку до Теймри, столиці Алтона. Там вона мала повідомити народ про приєднання князівства до складу Фарганса. З цим рішенням погодились усі радники.

Анела сподівалася, що це станеться пізніше.

Завтра не готувало нічого хорошого. Молода королева це розуміла. Вона не хотіла повертатись додому. Не хотіла приймати той факт, що вона більше не має батьків. Залишилися тільки чоловік та син.

«Якби ми теж пливли на тому кораблі!» — Анела не хотіла навіть думати про те, що однорічний Раян міг залишитися сиротою.

— Тобі треба поїсти. Нічого не зміниться, якщо ти моритимеш себе голодом!

Анела підвела очі на чорнобородого чоловіка, який сидів на іншому боці столу.

— Не хочу. — зітхнула вона. — Артур сказав, коли повернеться?

— Швидше за все до вечері. — відповів Друїд, відклавши вилку убік. — Я розумію твій смуток. Князь Арне мені був не чужою людиною. Я часто згадую те полювання. Я завдячую йому життям…

Вперше за останні кілька днів у дівчині прокинувся інтерес.