3.1

Коли Лера повернулася до своєї кімнати, то побачила в ній Лізу та Уляну. Дівчата про щось обурено розмовляли.

— Що таке? — помітивши вираз на їхніх обличчях, поцікавилася вона.

— Декан чомусь змінила рішення. — сказала Ліза підібгавши губи. — Ти не знаєш, чому?

Придушивши важке зітхання, Лера пройшла до свого ліжка.

— Знаю. — прохолодно відповіла дівчинка. — Це я її попросила.

— Що? — вигукнули подруги майже одночасно. Спочатку їм здалося, що вони недочули. — Але чому?!

— Соня живе з нами вже два роки. Вона завжди допомагала нам, нічого не просячи натомість. До того ж вона моя подруга, як і ви.

— Але чому ж ти не сказала це раніше? Я ж у тебе питала!

— Я… — підсвідомо Лера хотіла уникнути цієї розмови. Але Уляна права, її питали. — Так вийшло… — заготовлені слова полетіли у прірву.

Лера боялася, що подруги образяться, і вони перестануть спілкуватися, але ті вчинили несподівано.

— Невже ти подумала, що коли заступишся за неї, ми образимося? — сіла поряд з нею Уляна. Ліза розташувалася навпроти.

Подруги перезирнулися, коли Лера кивнула.

— Хорошої ж ти про нас думки, Лерко. Якби ми знали, що ти не погоджуєшся, то не ходили б до декана. — сказала рудоволоса дівчинка. — Ми питали для цього! А тепер ось так вийшло…

— Треба було питати не в мене, а в Соні. — хоробрості у Лери трохи додалося. — Я була колись на її місці! Однокласники не гребували обговорювати мене за спиною. Мене неохоче брали до шкільних команд. Подумайте, що відчувала б Соня, якби дізналася, що її вигнали з дому? Чи ви б сказали їй, чия це ідея? Чи вдали, що засмучені?

— Про це ми не подумали. — зізналася Уляна. Знову перезирнувшись з Лізою, вона додала. — Добре, що декан тебе послухала.

  — І що тепер? — подивилася на подруг Лера.

— Нічого. Вдамо ніби нічого не було. — відповіла Уляна і раптом повеселішала. — Андрій теж обговорював тебе?

— Було таке. — розсміялася Лера, згадуючи один випадок.

— І що казав? — зацікавилися дівчатка.

— Що казав не пам'ятаю, а от насміявся вдосталь. — руки самі собою стиснулися в кулаки. Лера не тримала на Андрія зла, всі недомовки залишилися там у колишній школі.

Андрій навіть уявити не міг, що зараз дівчата обговорювали маленьку помсту йому.

Вечір закінчився добре. Вдосталь насміявшись, вони розійшлися по своїх кімнатах.

* * *

Ніч уже давно опустилася на Віджио. Переодягнувшись у піжаму, Лера залізла під ковдру. Наступні пів години вона провела вивчаючи стелю. Попри те, що все закінчилося добре, з голови не йшла сьогоднішня розмова.

Позіхнувши Лера, відвернулася до стіни. Сон прийшов зненацька.

Снилася їй велика старовинна бібліотека. Лера поглядом пройшлася по ній, розглядаючи стелажі. За одним зі столів вона помітила темноволосого хлопчика, який читав книгу.

Двері, що ведуть з бібліотеки, без жодного скрипу відчинилися й увійшла молода жінка у довгій сукні з орнаментом. На голові у неї була хустка, з якої виднілися пасма короткого чорного волосся.

— Любиш зілля? Похвально. — промовила вона, побачивши книгу, що він читав.

— Ви прийшли читати? Вам допомогти вибрати книгу? — відволікся від читання хлопець.

Дівчина засміялася.

— Ні! Я просто оглядаю замок! Сам розумієш!

  Влад кивнув і закривши книгу, пішов ставити її на місце. Він ще якийсь час ходив між стелажами, відчуваючи, що за ним спостерігають. Це його дратувало.

Швидко пройшовши чергові два ряди стелажів, хлопчик повернув статуетку і, відкривши таємний прохід, прослизнув у нього. Причаївшись, він почув кроки за стіною. Закотивши очі, Лис пішов таємним проходом.

«Добре, що Морл не дав тобі карти таємних ходів! Дідько. Чого ти ходиш за мною? Принцеса Часу…»

На цьому моменті Лера прокинулася. Чомусь вся спина була мокрою.

Був вже ранок, тому знову засипати не було сенсу. Захопивши рушник, дівчинка попрямувала до душу. Попереду був перший навчальний день.

Заколовши довге волосся шпильками, Лера спустилася у вітальню. Дехто вже встиг піти до їдальні. У вітальні був лише Стас. Хлопчик сидів на підлокітнику крісла, підкидаючи в повітря брелок від ключів. Побачивши Леру він ледь не впав, але все-таки втримав рівновагу, брелку пощастило менше, він упав і відлетів на метр. Дівчинка проходила якраз поряд. Усміхнувшись, вона подала йому брелок.

— Інші вже пішли? — поцікавилася вона.

— Мабуть, — схопився на ноги русявий хлопчик. — Я хотів поговорити з тобою!

— Про що?

— У тебе є… розклад?

Лера розгубилася, аж надто довгою вийшла пауза.

— Він написаний на дошці оголошень!

— Ясно... — хлопчик почухав потилицю. — Ти можеш дати свій номер? На всякий випадок.