Розділ 4. Пробудження в тіні печаті

До іспиту в секту Гори Небесних Вітрів залишалося п’ять днів. Лінь вирушила до міста ще вдосвіта, коли селище занурене в тишу, а її серце було переповнене рішучістю. Вона мріяла про те, як вступить до секти, пройде випробування і почне свій шлях до справжньої сили. Однак доля мала для неї інші плани.

Пробираючись через гірські стежки, вона не помітила, як пішла не туди. Земля під ногами була нестійкою, і в один момент камені обірвалися вниз. Лінь втратила рівновагу, встигнувши лишень зойкнути, коли зірвалася зі скелі. Її тіло падало, і останнє, що вона відчула, — це холодний камінь, який зустрів її внизу, перед тим як все поглинула темрява.

Коли Лінь нарешті розплющила очі, навколо панувала тиша, і світ здавався незнайомим. Вона лежала на м’якому моху серед темного простору, схожого на нескінченну порожнечу. Камені, обвиті легким сяйвом, оточували її, немов у таємничому храмі. Вона повільно сіла, намагаючись зрозуміти, де опинилася, коли раптом помітила рух.

Перед нею стояв високий чоловік. Його фігура була напівпрозорою, немов зітканою зі світла і тіней. У його погляді читалася давня мудрість і сила, що пережили багато епох. Лінь вдивлялася в нього, не знаючи, чи він привид, чи щось інше.

— Ти прокинулася, — сказав він тихо, його голос лунав немов звідусіль, огортаючи її спокоєм, але водночас змушуючи тремтіти.

— Де я? Хто ви? — запитала Лінь, намагаючись подолати страх і здивування.

Чоловік зробив крок вперед, і його фігура стала чіткішою. Він був високим, з витонченими рисами обличчя, і від нього віяло стародавньою силою, про яку Лінь навіть не могла уявити.

— Ти знаходишся в місці, яке я називаю своїм ув'язненням, — відповів він, глянувши на неї з легким сумом. — Це місце називають Печаттю Нескінченності, хоча ти навряд чи чула про неї.

Лінь похитала головою, намагаючись упоратися з безліччю запитань, що роїлися у неї в голові.

— Як я сюди потрапила? Я… я повинна була йти на іспит у секту… а тепер…

— Доля іноді кидає нас у незвідані місця, — відповів чоловік, його голос був м’яким і проникливим. — Мене звати… — він зробив паузу, немов не наважуючись назвати своє ім'я, і продовжив: — Називай мене просто… Старший.

— Старший? — перепитала Лінь, і раптом відчула до нього непояснюване довір'я. Його погляд, хоча й був холодним, мав у собі глибоку печаль. — А чому ви тут?

— Мене колись запечатали тут ті, кого я вважав близькими, — сказав він, відвівши погляд у темряву. — І тільки одна чиста душа може мене звільнити. Я не можу повернутися без чиєїсь допомоги…

Лінь зацікавлено нахилилася вперед.

— Чим я можу вам допомогти?

Старший повернувся до неї, і в його очах з'явилася надія.

— Ти можеш допомогти мені вирватися звідси. Ти принесеш мені свободу, і натомість я дам тобі все, що ти захочеш. Знання, силу, мудрість — усе, про що ти мріяла.

Лінь замислилася. Пропозиція була спокусливою, але вона не знала, чи варто довіряти цьому незнайомцеві. І все ж її серце підказувало їй, що він говорить правду.

— Чому ви вірите, що я зможу це зробити? — запитала вона нарешті.

— Твоє серце чисте, а наміри — добрі. Лише такі, як ти, можуть торкнутися Печаті, щоб її зруйнувати. Якщо ти доторкнешся до неї — я знову стану вільним.

Лінь задумалася і обережно запитала:

— А що станеться, коли ви повернетеся? Що ви будете робити?

Старший усміхнувся, але його усмішка була наповнена гіркотою.

— Я поверну світові баланс, який було порушено. Я поверну собі те, що у мене забрали, і дам тобі те, про що ти мрієш. Але мені потрібна твоя довіра.

Вона замислилася, дивлячись на його лице, на цю непохитну силу, що виднілася в його погляді. Її серце підказувало їй, що він не бреше, хоча її розум ще вагався.

— Добре, — нарешті промовила Лінь. — Як я можу вам допомогти?

Старший нахилився до неї, і його голос став майже пошепки.

— Підійди до каменя з міткою, поклади на нього руку і дозволь своїй енергії текти крізь нього. Печать впустить тебе, і я зможу звільнитися.

Лінь кивнула і підійшла до каменя, як він сказав. Вона поклала руку на холодну поверхню, і відчула, як її тіло наповнюється незвичайною силою, що струменіла з каменя. Вона не бачила, як за її спиною Старший спостерігав за нею з дивною усмішкою на обличчі, погляд його був темним і сповненим непізнаної сили.

— Ти робиш правильно, Лінь. Усе скоро зміниться.