Розділ 1. Тінь печаті

Після битви пройшло сто тисяч років. Спогади про ті події, коли два брати билися за небесний трон, стерлися з людської пам’яті. Легенди перетворилися на казки, а стародавня сила, що колись потрясала світ, тепер дрімала в запечатаних глибинах, забута навіть богами.

Життя йшло звичним шляхом у маленькому селищі, загубленому серед гір і лісів. Тут, на околиці світу, жила дівчина на ім'я Лінь. Її батько був відомим ковалем, люди приїздили здалеку, щоб замовити у нього мечі, сокири та іншу зброю. Лінь любила спостерігати, як батько працює в кузні, де полум'я мерехтіло в його очах, а звуки металу, що бив по металу, заповнювали простір мелодією нескінченного творення. Проте батько ніколи не кував меча для неї. Щоразу, коли вона просила про це, він лишень посміхався і мовчки хапався за чергове замовлення для іншого.

Лінь уже звикла до цього, але інколи її серце тремтіло від бажання мати власний меч. Вона відчувала, що створена для чогось більшого, ніж просте життя в селищі, але не знала, куди її може завести це відчуття.

Якось надвечір в селище прийшов мандрівник у скромному одязі, і з ним – звістка, яка змусила всіх заговорити. Славетна секта Гори Небесних Вітрів оголосила, що відбирає п’ятнадцять учнів, які зможуть пройти випробування та стати даосами. Кожен, хто пройде цей шлях, отримає не лише знання і силу, але й можливість залишити слід в історії. Більшість із жителів селища навіть не знали, що таке даоси і навіщо вони присвячують життя духовному шляху, але для Лінь ця звістка була наче вогонь у вітрі. Можливість вийти за межі звичного, отримати новий шлях і віднайти власну силу – це було саме те, чого вона прагнула.

— Тату, — сказала вона, коли вони залишилися одні в кузні. — Я хочу піти на випробування в секту.

Батько подивився на неї довгим, серйозним поглядом. В його очах була туга, і вона не розуміла, чому. Він мав радіти за неї, але натомість відвів погляд, вдавши, що зайнятий обробкою сталі.

— Чому ти хочеш туди піти, Лінь? Чого шукаєш в цьому світі? – спитав він, не піднімаючи очей від роботи.

— Я хочу знати більше, — відповіла вона, ковтаючи хвилювання. — Хочу знайти те, для чого народжена. Тут, у селищі, мені тісно. Я відчуваю, що… що я маю бути там, де ці знання і сила.

Батько важко зітхнув, наче цей її порив лише поглиблював його біль. Він знову подивився на неї, і погляд його був сповнений якоюсь невимовною тривогою.

— Добре, — нарешті сказав він, витерши руки об фартух. — Але знай: шлях цей сповнений небезпек, Лінь. Ти можеш втратити себе, загубитися у вічних пошуках.

Лінь кивнула, розуміючи, що йде назустріч невідомості, але її серце палахкотіло рішучістю. Вона відчувала, що за межами звичного світу є щось більше — невідома сила, яка вже довго чекала на неї.