Пролог

Пил піднімався повсюди, застилаючи обрій і сонце, що поволі схилялося за гори. Гриміли удари мечів, сплутуючи звуки стали з гучними криками; навіть небо здавалося розірваним на частини від люті, що відбувалася в битві між двома синами Імператора. Ця битва мала вирішити, хто з них стане володарем нескінченної сили, хто отримає трон, що дозволяє керувати всім світом.

Тіен Лун і Лі Бай стояли один проти одного, схожі та несхожі одночасно. Вони були братами, але водночас – ворогами. Їхні обличчя, що колись сміялися разом, зараз були оскалені ненавистю та болем.

— Чому ти не відступиш, Лі Бай? — крикнув Тіен Лун, блискаючи мечем. — Хіба ти не розумієш, що ти не готовий до цього? Імператор вибрав мене, як старшого, і твоє місце — в моїй тіні.

— Ти старший лише за народженням, — відповів Лі Бай, відбиваючи удар. — Але я сильніший духом. Імператор допустив помилку, віддавши перевагу тобі.

Імператор, величний та мовчазний, сидів на своєму високому троні й спостерігав за сутичкою. Він був свідком цієї братовбивчої війни, але навіть не думав втручатися. Його обличчя не видавало жодних емоцій, ніби смерть його дітей була для нього чимось незначущим. Він був бездушним правителем, якого цікавила лише влада.

Битва тривала, кров лилася на землю, і кожен удар наближав їх до краю відчаю. Та у найгострішу мить сутички, коли обидва брати майже втратили сили, Лі Бай зробив несподіваний хід. Він простягнув руку до неба й закликав таємничу печать, створену ще в давнину для таких моментів. Печать, здатна запечатати будь-яку істоту, навіть божество.

— Це кінець, Тіен Лун, — прошепотів Лі Бай, впиваючись у брата лютим поглядом. — Ти хотів правити, але не зрозумів головного: влада — це не просто сила. Це відповідальність.

— Що ти робиш? — вирячив очі Тіен Лун, коли відчув, як печать починає обвивати його немов туман, сковуючи тіло і душу.

— Ти сам обрав цей шлях, — сказав Лі Бай, і на його обличчі промайнув біль, коли він запечатував рідного брата, але його рука не здригнулася.

Тіен Лун закричав, але його голос заглушив звук печаті, що міцно замикала його силу та життя в нескінченній темряві. Лі Бай скинув очі до Імператора, шукаючи в ньому хоч якусь тінь розуміння чи співчуття, але обличчя Імператора залишалося непохитним.

— І що тепер, батьку? — спитав Лі Бай. — Я переміг, але втратив брата. Це була твоя воля?

Імператор відповів лише тихим, холодним голосом:

— Владарювати повинні найсильніші. Тепер ти знаєш, що значить бути гідним трону.

Лі Бай стояв, дивлячись у пустоту, не знаючи, де насправді знаходиться печать, і не бажав, щоб її коли-небудь знайшли. Він ненавидів свого брата, згорьований зрадою й гіркотою, що пожирала його серце. У глибині душі Лі Бай розумів: сила Печаті Нескінченності була занадто небезпечною, щоб знову опинитися в чиїхось руках — особливо в руках тих, хто ніколи не зрозуміє справжньої ціни влади.