Розділ 2. Ліхтар емоцій і тунель у темряву

Темрява була така густа, що я ледве бачив власні пальці. Здавалося, що ми йдемо не тунелем, а всередині велетенського чорного дракона, і той дихає на нас своїм вологим подихом.

— Ягода, ти тут? — прошепотів я, намацуючи її руку.

— Ага… Я просто знову вдарилась головою об стелю. Якщо я зроблю це ще тричі, стану карликовою версією себе.

— Ми вже маленькі. Далі буде LEGO-версія, — пожартував я. — Я вже був розкладною іграшкою в Куболенді. Це зовсім не страшно, більше несподівано та дуже весело.

Але тепер зовсім не було смішно. Темно. Сиро. Незрозуміло. Хотілося хоч якогось світла — хоча б від мобільного телефона… якого, звісно ж, не було. Бо коли тебе тягне мотузка крізь невідомість — заряд таємничим чином кудись зникає.

І тут Ягода різко зупинилась.

— Тут щось є! Я наступила на… ой… не слизьке! — вона нахилилася, засопіла й витягла з-під ніг дивний предмет, так нам здалося, в цій темряві.

— Воно схоже на… кришталеву грушу?

Я підняв знахідку й почав розглядати її — настільки, наскільки взагалі можна щось роздивитися в майже суцільній темряві.

Тобто я пильно вдивлявся в темний силует в надії, що очі перетворяться на ліхтарики.

Не перетворилися. Але предмет у руках був точно не камінь і не жаба. Уже добре. Він був прохолодний, гладкий, як із скла, і точно мав форму.

— Це ж… ліхтар! — вигукнув я. — Точно ліхтар! Хоча… без кнопки. Без батарейки. Без нічого. Просто дивний ліхтарик з ручкою, як у феї-прибиральниці.

Ми почали обережно тикати в нього пальцями, дути, терти… Навіть стукнули кілька разів — про всяк випадок.

— Може, треба його підзарядити… котячим муркотінням? — припустив я.

— Або співом півня, — додала Ягода. — Або… станцювати перед ним.

— Або розповісти йому анекдот! Гаразд. Один анекдот: „Іде кіт по пустелі... І думає: оце так пісочниця!“ — я зобразив морду здивованого кота.

Ягода пирснула від сміху. Я теж не стримався — розсміявся. І в ту ж мить…

Ліхтар засвітився. Не яскраво — ніжним, теплим світлом. Наче хтось усередині запалив маленьку лампочку.

— Дивись! Річард, дивись! Ліхтар засвітився! — Ягода аж підскочила на місці.

Ми вчепилися в нього чотирма руками, як у скарб, і захоплено заглядали всередину, ніби там мав сидіти гном із сірниками. Але ліхтар поволі почав тьмяніти.

— Ой! Ой! Ні! Ні! — заголосили ми хором.

Світло згасло.

Навколо знову панувала темрява — така густа, що, здавалось, її можна намацати.

Ми сіли просто на землю, ображені й роздратовані. Почали терти ліхтар, дути на нього, стукати й навіть натискати уявні кнопки. Все дарма.

— Може, знову розповісти анекдот про кота й пустелю? Може, ще раз подіє... — прошепотіла Ягода, зітхаючи й трохи хникаючи.

Я повторив анекдот. Але нам уже не було смішно. Ми навіть не усміхнулись. Ліхтар — не моргнув.

— Треба новий анекдот, — серйозно сказала Ягода. — Сміх, мабуть, не любить повторів.

— Гаразд, — я потер лоба, — слухай це.

"Їде равлик на черепасі. І каже: 'Гальмуй! Гальмуй! А то в мене від швидкості вуха назад загинаються!'"

Ми зареготали — спочатку Ягода, потім я, а потім обоє вже не могли зупинитись. Ліхтар знову засвітився, цього разу яскравіше, немов підморгнув: “Так, мені подобається!”

— Це… це що, ліхтар, який… любить жарти?! — вигукнула Ягода.— О, тепер ми знаємо його секрет!

— Точно! Йому потрібні жарти й радість. Без цього він — просто банка з ручкою! — стверджено проголосив я.

— Та він, напевно, живе на енергії радості! Або сміху! Або… шоколаду, але в нас його немає, а я б зʼїла шоколадну цукерку.

— Я б теж!

Ми ще трохи посміялись — і світло стало яскравішим.

Ліхтар освітив частину тунелю й ми побачили: стіни були гладкі, вкриті мохом й трохи виблискували, ніби вкриті росою.

— А тепер… тсс… — сказала Ягода і замовкла.

Ми йшли мовчки. Ліхтар почав тускніти… спершу трохи, а потім майже згас.

— О ні! Він втомився?! — вигукнув я розчаровано.

— Ні, він… засумував! — здогадалась Ягода. — Ну ж бо! Згадай щось смішне! Хоч що-небудь!

— Добре… пам’ятаєш, як ти на день народження замість того, щоб задути свічку — дмухнула в торт?

— То я хотіла, щоб побажання здійснилося на смак! — образилась Ягода, але потім не стрималась і розсміялась.

Ліхтар знову спалахнув!

— Це ж... ліхтар настрою! Ліхтар радості! — захоплено сказав я. — Йому подобається, коли ми веселі!

— Це значить… якщо ми будемо сваритися — він нас залишить в темряві?

— Угу. Значить, доведеться бути… супер друзями. Навіть якщо хтось знову промокне через те, що інший перекинув термос.

— То було давно! Я випадково! Чай був смачний і мені ще хотілось!

Ми сміялися так весело, аж щоки почали боліти.

І хоч було моторошно — серпантин вів усе нижче,

темрява чіплялась за нас, як павутиння — але ліхтар світив, наш ліхтар-емоція, а ми вигадували й пригадували... сміялися й сміялися...

— Уявляєш, якби в школі таке було: поганий настрій у вчительки— і клас занурюється в морок! Уроків немає, всім по домівкам!— пожартував я.

— Або всі ходять і намагаються розсмішити вчительку! Щоб не сидіти в темряві!

Ми спускалися все глибше і глибше, але нам було весело від жартів й від початку великої пригоди.

Ліхтар світився, немов наш маленький друг. А може… не тільки ліхтар. Може, він був кимось більшим?

Ми не знали, що чекає попереду. Але поки ми разом і сміємось — нам світло на душі й назовні.