Розділ 1. Там, де обривається мотузка

Я зовсім не збирався цього разу потрапляти в пригоди.

Неділя обіцяла бути спокійною. Ми з Ягодою, моєю подружкою, домовились піти до мотузкового парку — просто трохи полазити між деревами, погойдатися на тарзанці, посміятися. Нічого особливого. Просто звичайна розвага для двох друзів, яким давно кортіло перевірити свою сміливість… і страх висоти.

— Ти перша, — запропонував я, коли ми стояли під високим деревом, з якого звисала довжелезна мотузка. Вона гойдалась у повітрі, наче чекала.

— Я?! — Ягода засміялася. — Ти ж герой, Річарде. От і покажи приклад.

Ми обидва вже були у страховках, шоломах і бажанні довести одне одному, що не боїмося. Я взявся за мотузку. Вітер ледь доторкнувся до щоки. Я підстрибнув — і полетів.

Серце калатало, ніби воно збиралося вискочити з грудей. Я летів! Повітря свистіло у вухах, дерева пролітали навколо.

А тоді — мотузка сіпнулася.

— Що це було? — злякано вигукнула Ягода позаду. Вона встигла ухопитися за мотузку зразу після мене.

— Не знаю, — відповів я, — але щось не так.

Мотузка, з якою ми щойно летіли крізь шалені вітри пригод, раптом сіпнулася — і несподівано відпустила нас. Ніби хтось невидимий перерізав нитку між небом і землею. Ми з Ягодою впали не боляче, а ніжно, як пелюстки, що опускаються на ліжко з пухкого, м’якого моху. Той мох світився зсередини — таємничим синюватим сяйвом, схожим на місячне світло, що загубилося в лісовій гущавині.

Довкола панувала надприродна тиша. Високі дерева стояли нерухомо, ніби затамували подих, а повітря пахло мокрою корою і... чимось невловимо чаклунським.

Ми лежали, нерухомо вдивляючись одне в одного, з широко розплющеними очима та роззявленими ротами. У голові — мільйон запитань, а серце вибирало між здивуванням, тривогою й магнетичним відчуттям пригоди.

— Ти це бачиш? — прошепотів я, підводячись навшпиньки й показуючи рукою вперед.

Серед моху темніла діра. Вузький, чорний отвір у землі, що виглядав як нора — не звіряча, а... продумана. Її краї були гладенькі, укріплені деревом і камінням. Ніби хтось невеличкий, але дуже розумний, створив цей тунель не для схованки, а як вхід. Вхід кудись — дуже важливий.

— Це... це ж тунель? — прошепотіла Ягода. — Ми ж були в мотузковому парку! Там хіба є щось подібне? Я би помітила!

— Я... сам не розумію, — зізнався я чесно, не відводячи погляду від отвору, що манив.

— А може... ми провалилися в інший світ? — голос Ягоди став тоншим, майже шепіт. — Як у книжках, де діти знаходять портал у шафі чи кролячу нору…

Я глянув на неї. Очі блищали — наполовину від страху, наполовину від надії.

— Ти серйозно? — я намагався усміхнутися, хоча серце калатало так, що, здавалося, його чує навіть мох. — Я вже був у світах з підводними лабіринтами, космічними пригодами й іграшковими будівельними блоками. Але... підземелля? Це щось новеньке.

— І що тепер? — ковтнула слину Ягода, не відступаючи, хоча руки трохи тремтіли.

— А тепер… ми дослідимо. Бо якщо перед тобою відкривається тунель, що дихає пригодами, хіба можна встояти?

Я зробив перший крок. Мох заворушився під ногами. За спиною почувся знайомий обережний крок — Ягода пішла слідом.

— Якщо нас там з’їдять?.. — пробурмотіла вона, намагаючись зберегти іронію в голосі.

— То сподіваймось, що ми на смак як варене броколі, — хмикнув я. — Або ще краще — як повітря. Несмачні та непримітні.

Це допомогло. Ми засміялися, коротко, напружено, але щиро. Проте сміх швидко затих, проковтнутий тишею, що тут здавалася живою. Вона обволікала нас, дихала разом з нами.

Не страшна, але... пильна.

— Дивно, — подумав я. — У космосі було захопливо, під водою — весело, а тут… тут темрява шепоче... трохи страшнувато... й здається, що під землею час не йде, а... прислухається.

Ми ступили в тунель. Стеля — низька, стіни — вологі. Кожен крок лунав глухо, ніби земля запам’ятовувала наші сліди.

Попереду — суцільна темрява. Світло моху лишилося позаду, немов ми переступили межу між світом, де все зрозуміло, і тим, де все лише починається.

А повітря? Воно пахло невідомим. Можливо — страхом. Можливо — магією. Але точно — пригодою.