0.3 Зі свідчень про "процесію" і церемонію

Це було красиво.

Отак просто "Це було красиво" - додати нічого. Наречена, найстарша серед дочок короля, мала на собі сукню подібну її вроді - проста, але з рисами вищої знаті. От наречений це той про кого можна оповідати й оповідати, засланець у трикляте торгове місто для підписання паперів аби натомість сталося оце, та я змушений вести записи в хронологічному порядку, тож не зайве буде почати з самого початку (не пенька, а саме коріння):

В 343 році, як контрдія "спільній генерації" ельфів і дейців, король Юнон (тепер знаний як "Батько двох Мейнів") вирішує, що в назріваючій війні між ним та двома наймогутнішими державами - на суші виграти не вдасться, але у морі у них могли бути перспективи, та потрібно було об'єднатися з риболюдом. Фактично, Юнон просто захотів свою "спільну генерацію", що половиною дворянства та частиною монархової сім'ї повважалося дикістю, а ті хто лишилися (інша половина, більшість війська та народ, що підтримував правителя) улаштували з риболюдьми святкування через новостворений союз, там і оженився король з риболюдкою, та схоже, що не тільки він і не тільки це, бо цього не оминув і дрібний Божок підводного народу і проклянув усіх присустніх на тому святкуванні, навіть свої творіння так заглибив у воду, що про них ми вже давно нічого не чули. Тоді і розвалився В'єко-Мейн, війна між колишнім одним народом була коротка, Юнон, не визнаючи відділену від його земель державу не проклятих мейнців (Су-Мейн), послав усі свої війська на тимчасову столицю. В момент коли мейнське військо перетинало річку Аннеґато, що поділяла материк у вузькому "горлі", увійшовши по коліна всі вояки почали тонути як один. Їх тіла перестали слухатися і вижити вдалося лише останнім рядам, що не встигли увійти у воду. До цього прокляття вважалося символічним і це масове потопання було спричинене знищенням мостів, що су-мейнці зробили у відчаї відбуваючи глибше своїх земель, та тепер зрозуміло на чиєму боці був Тарін Ноктіс.

Якби ж Юнон не був таким запальним у своїх рішеннях, то через рік В'єко-Мейн не тільки встояв би, а й не воював з дейцями і ельфами, оскільки всім відомо, що в 344 стався кінець другого Аласу чи краще сказати падіння не тільки другої ельфійської імперії, а й першої дейської. Що сталося - незмінне і якби ж то було єдиною помилкою котрої ми допустилися, бо вже через п'ятдесят п'ять років знов єдине і знов велике (хоч і не настільки аби започатку новий Алас) ельфійське королівство Мел'Бромморна старається започаткувати в новому столітті найбільшу імперію окупуючи більшість південного материка Хайсу і намагаючись пробратись на схід зустрічається з опором єдиних перед загрозою мейнців. Цей союз отримав назву "В'єко" і їм вдалося не тільки відбитити наступ, а й просунутися на Томбу. У ході підписання мирної угоди Су-Мейн отримав півострів Унде, на котрому розташовувалося кілька міст одне з яких було покинуте через незрозумілі ельфійські забобони.

Саме в це місто було відправлено його, Ійоввана[1] Де-Мнорарте. Він був не більше ніж небажаним родичем короля, котрого відправили подалі в надії, що той або загнеться розгрібаючи проблеми того міста або принесе з цього мінімальну користь. Заслали й забули - така була думка, допоки він підписував надіслані папери ніхто не цікавився чим він займався, фактично він отримав автономію.

Саме місто стояло неподалік моря (так, принаймні, воно виглядало мені) тож і торгові шляхи, що вели з суші на воду чи навпаки часто перетиналися з ним. За сімнадцять років його правління саме місто стало ціллю торгових шляхів і Су-Мейн більш не міг ігнорувати такий ласий шматочок на чужій тарілці, хоч і на їх столі. А тоді пішли чутки, що Де-Мнорарте планує від'єднати Місто від нашої держави. Потім відбулися кілька "провокативних" рухів, що ледве не напряму проголошували, що то є вільне торгове місто. Наша знать та гільдії вимагали відповідей, а чужинці вже тягнули "руки" через наші кордони. Декотрі держави (заради збереження таких крихких політичних союзів та відносин я уникну прямих назв) заявляли, що Унде узурпована Су-Мейном і не має такої історичної цінності на відміну від ельфійського етносу півострову, котрих віднедавна-колишній король (про нього пізніше) погнав з території. Як не дивно, протягом сімнадцяти років новим прихистком ельфів-ундеців стало таке, до цього, гидке народу місто. Ійовван потребував більше працівників, платників податків і населення загалом, тож і запровадив поселення таких "вигнанців" у місті.

Він хороший правитель, а сепаратист ще кращий, бо гарно придумав як позбутися короля і не бути винним (звісно то мої підозри):

Ось уявіть, ви палкий і гарячеголовий, як і ваш двоюрідний дід, та на відміну від нього ви чуєте, що від країни може відломитися доволі прибуткова частина і які ваші дії? Дворові інтриги чи принаймні воєнний похід зі стратою всіх незгодних були б помірно розумними рішеннями, та Рудовік ІІ вирішив, що затвердити владу можна своєю присутністю, а варта міста, підхопивши ідею закликала того обійти його "по-праву" угіддя зсередини, де наш правитель і був утрачений.

Притягти до відповідальності мені не вдалося нікого, хіба що за вуха. Варта сказала, що то був жарт, свідків того як Рудовік ішов попід стіною - близько сотні, а Де-Мнорарте в цей час гостював в ельфійського короля вже місяць.

Якщо не помиляюся, то тоді сімнадцятий рік саме закінчувався, коли всі помилки, особливо ті, спричинені моєю неуважністю, бо дуже пізно відлип від паперів аби бути при моєму правителю. Однак факт залишається фактом - Рудовік не залишив спадкоємця. Сестер своїх він не одружив, дочок у нього було чотири, котрі ще навіть не сягнули року. З повнолітніх була лише дочка другої королеви з іншого шлюбу, та ні вона, ні королева не могли сісти на трон - жодна жінка не могла. Отак порпаючись у сімейному дереві дворянство знайшло наступного претендента на трон, досі пам'ятаю як з моїх уст перед усіма зринули лише перші звуки, та все стало ясно. Ійовван. Ійовван був ним.