Розділ 7. Розслідування: Червоне то справи живих, а чорне померлих

- Перепрошую за необдумані дії моє асистентки – промовив інквізитор застібаючи неслухняний ґудзик на манжеті свого жупану.

Миланц – рудоволоса дівчина одягнена ідентично ельфу, зараз мила підлогу від власноруч нанесених слідів крейди. Перед цим вона роззулася поставивши чоботи на стіл.

- Спробую вгадати, ви – він пройшовся по них своїм поглядом – «З праху повсталі»?  Полум’янобородий Барнаба – полишений своєї «гордості», «Гашиш» Арріміель – так ми ознайомлені, Багатойменний Керн – приємно бачити знаменитість, і…

- Ґрешке – додала рудоволоса.

- Дякую Миланц, - кивнув ельф – а лідер у вас Марта «Шкірянка»?

- Приємно, що ми відомі, - Барнаба зробив напівуклін - але давайте до справи Тріс… Трес…

- Звісно, манери! Я Тірріс ван Ґьост з болотних нетрів Дунн’Вессеру, а то – інквізитор вказав на дівчину – моя асистентка Миланц.

Рудоволоса щось не надто вважала, коли ельф не воздав їй таких почестей як собі, ніби до неї не було чого додавати. Інквізитор підступив ще ближче.

- Як я розумію ви хочете зустрітися з обвинуваченою? – він підняв руку до того як хтось заговорив – Не потрібно - це очевидно…

- Як і те, що вона невинна! – перервав його ґном.

Тірріс ван Ґьост схилився над Барнабою. Його «неживе» око, здавалося, ворухнулося аби проштрикнути ґнома своїм поглядом. Ті дивні, потаємні, тріщинки ховали у своїй пітьмі щось жахаюче, але водночас і щось утрачене.

- А це вже вирішить суд, пане Фрамт, але в такій очевидній ситуації…

Ельф театрально зітхнув. Кінчик Арріміелевого меча торкнувся інквізиторського підборіддя.

- Пане ван Ґьост, – з кожним словом, Миланц все сильніше стискала швабру, а слід її магічних татуювань проявлявся на шкірі - таке собі підсвідоме вливання манѝ – не жалкуйте контексту.

Тірріс повільно відсунув пальцем лезо подалі, а потім виструнчився.

- Не буду – відповів він – Думаю, що зі справою ви вже знайомі, але дечого вам не вдалося зрозуміти – Марта, як ви кажете?... Була спіймана на гарячому! Свідки, сліди взуття, фактично, завтрашній суд лиш постанова.

- І що вони постановлять? – здавалось, ніби Ґрешке протверезів нарешті щось промовивши.

Інквізитор перевів погляд на нього – він ніколи не любив, коли в розмову вривався хтось інший, і на його думку другорядний.

- Страту – ті слова були без огиди чи задоволення, звичайна (для нього) буденніcть. – однак, - він підняв свій палець вгору – маю для вас пропозицію…

- Зажди-зажди-зажди, сірий, пак червоний кардинале! – перебив Барнаба – Ніякі дейські угоди ми з тобою не вкладатимемо допоки ми не побачимо Марту!

І знову ця підступна усмішка наповзла на інквізиторське обличчя.

- Хочу нагадати, що ви теж не в найкращому становищі і легко можете стати підозрюваними-спільниками, тому не вам тут щось постановляти, але я люблю чесну гру…

- Як Іґ-Раа любила своїх чоловіків[1] - пробурмотів Арріміель.

- Тому, - продовжив не почувши інквізитор – Миланц, проведи нас в «контору».

На обличчі асистентки було здивування у перемішку з сумнівом, але вона послухалася. Привела дівчина їх знов до ґрат. Переступивши через тіло вона щось намацувала на стіні.

- Паличку – Миланц повернулася аби простягти руку в сторону ґнома.

Йому довелося відати тюк міцно зібраних воєдино корінців. Асистентка торкнулася паличкою об якусь, певно, особливу цеглину і магічні татуювання активувалися аби розвіяти ілюзорну пелену і показати на її місці звичайні собі двері. Рудоволоса прочинила їх перед ними, спершу пропустивши групу з Барнабою на чолі, а потім і інквізитора щоб стати поруч з ним.

Прохід вів вниз. Освітлення було скупе – три тьмяно догораючі факели на початку і ще кілька, що знаходилися внизу.

- Де ви її відкопали, інквізиторе? - озвався до Тірріса ґном.

Ельф в червоному ішов торкаючись правою рукою стіни, ніби перераховуючи цеглини, майже шукаючи певну.

- Викопана вона була з розрахунком, що рано чи пізно ми помремо… - він певно не розчув ґнома занурившись у власні думки.

- Пробачте? – спитав Барнаба, хоч не його єдиного інквізитор збив з пантелику – Я про дівча, Миланц, що паличкою користується, так ще й заклинання шепоче!

З останніх слів рудоволоса лайнулася.

- Вона - ніхто, принаймні такою вона залишиться для вас.

- А все ж мосьпане, розкажіть, - підтримав ґнома Керн - що за силу має ваша асистентка? Скільки років вчився в академії й ніколи не бачив таких татуювань!

Інквізитор глянув на Миланц, таке як вона могла йому заперечити.

- Шкоди не буде, – сказав він – але немає, що розказувати – Миланц, як там їх кличуть «Котонге», себто її котонха більша за звичні розміри, та справа в тому, що манá яку той орган виробляє у більшій кількості вона не здатна контролювати…

- Можна провести порівняння з серцем, яке має справлятися з більшою кількістю крові ніж мало б. – пояснював Керн для неотесаних в цих питаннях Ґрешке й Арріміеля.