Розділ 6. Цервка церков і бажання "зацікавлених осіб"

- Прошу, пройдіть за мною – промовив чоловік у чернецькій робі.

То був худорлявий чоловічок, років за сорок, на якому не зосталося і сліду від його молодечого волосся. Певно, так було навіть краще, коли ченцю нічого не нагадує про його минуле, бо більшість так і навертається у всякі релігії, присоромлено тікаючи від рішень зроблених в минулому. Його біла роба була на диво чиста, зважаючи на брудні вулички, куди люблять ходити священнослужителі іноді не по професії. Підперезувався він світло-жовтою тканиною намотаною навколо нього кілька разів. У рисах обличчя ченця відчувалося щось щуряче, а в очах відбивалася втома, особливо від посинілих, виступаючих вен  на повіках. Можливо чоловік був одним з суонів, тих диваків з крайніх східних людських земель, що жили зазвичай з риби, яку ловили з берегів усіяних не піском, а сіллю. Барнаба запідозрив щось таке, коли чолов’яга поглянув на нього з легким, секундним усміхом, певно, оцінивши ґномову лисину.

Керна попросили зостатися ззовні, схоже не тільки в чаклунському суспільстві могли розпізнати його маску, та й воно не дивно, оскільки його в академії всі кликали «Талант Ієноґд[1]». Не бажаючи непотрібних конфліктів, вони погодилися. Йшли вони через внутрішній сад, де служителі і служительки збирали трави. Світло ніби збиралося в це місце аби наситити тутешню рослинність. Була там і одна «не обділена Оцероном» черниця, Барнабі дуже хотілося побачити як вона гнеться по зілля, але Арріміель потяг того за собою, бо ґном відколовся від групи.

Чоловік прочинив для них прохід у коридор, де розташовувалися по троє дверей на протилежних стінах віддзеркалюючи один одного. По центу був вітраж – величний і хаотичний у свої депікції Нових Богів:

Одна чверть, ліва-верхня, складалася в картинку правого червоношкірого плеча з трьома руками, що тримало в кожній меч (символ богів війни), посох (символ богів покровителів) і риб’ячу лусочку (символ богів-творців). Права-верхня зображувала руку пробиту стрілою в долоні з якої стікала золота кров, на честь святих, що відмовилися від Вознесіння за життя і були признані Богами вже посмертно, у Засвітах. Нижча половина була складена з відтінків білого і червоного, щоб зобразити тіло напів жінки і чоловіка – символ алхіміків, що досягли безсмертя і таємних знань.

Алхіміки мали знати лише останнє. Барнаба пригадував як старий змушував його розшифровувати схожі малюнки, що було роботою чийогось хворого розуму зіпсутого точно не алхімічними травами.

- Сюди – промовив чернець-суонець і відкрив найближчі двері зліва – отцю Сюррінг, чи не могли б ви зареєструвати…

Почулися скрикування зсередини кімнати. Цікаві очі Барнаби і Арріміеля устигли поглянути туди, щоб застати таку сцену:

Немолодий чернець, одягнений інакше за знайомого їм суона, хапається за сповзаючий одяг, що; певно, до цього сповзав добровільно. У кутку, коло ліжка, закутавшись у тонку ковдру, присів трохи сивий священнослужитель. Одяг його лежав недалеко, але водночас недосяжно, себто розкиданий по столу.

- Та закрий, заради всіх богів, ті двері! – розлючено наказав перший – Ієко! – додав він, коли здалось, що чернець не почув.

Коли двері гуркнули, Ієко з мертвим поглядом, що кілька секунд тому випалив образ побаченого без своєї згоди, розвернувся і підійшов до протилежних дверей.

- А як же целібат? – безсоромно жартував Барнаба.

- Він іншої конфесії – чернець досі говорив спокійно, але побачене похитнуло його звичний ритм дня.

Кімната була погано освітлена сонцем, ще й віконце мало розміри не більше з цеглину, ніби саме тут мали відбувати покарання найгірші ченці, переписуючи в постійних сутінках священні тексти. Стіл і невелика табуретка знаходились по центру, а справа була етажерка з перехресними полицями у які було набито сувої, старі та з надкушеними краями, або ж новіші, але теж не позбавлені терору безбожного гризуна. Барнаба одразу згадав таку поличку в «Угіддях троля», що стояла коло стіни за шинквасом Сáмі, як запевняв шинкар, там він тримав найліпші вина – бідний був той Тод, що поплатився зламаними пальцями, коли відхилив, потайки, половину пляшки. Чернець випустив з-під рукава маленьку кульку світла, що розітнула пітьму. Світло відчувалося приємним і зігріваючим. «Домен світла» - підмітив полум’янобородий.

- Добре, – сказав Ієко і витягнув один сувій з полички – щоб зареєструвати вашого Бога, мені потрібні відповіді на наступні питання, прошу, відповідайте серйозно.

Ґном кивнув, він не думав, що питання будуть складні, та про всяк випадок взяв Арріміеля з його хитрістю підприємця і Керна, який мав би… А втім вже неважливо.

- Спершу мені потрібне ім’я вашого всевишнього покровителя, раса і домен – почав чернець.

- Борріам Тіс’ла Ґрааль, знаний між божественних світів і засвітів як «Покровитель Сімох», людина, а точніше квартиронець з ельфійськими домішками зі східного півострову Унде материка Томба. Домен вогню – майстерно проскандував Барнаба неначе герольд.

Перо Ієко зашкряботіло по папері зоставляючи після себе чорний слід слів. Вписував чернець у вже готові бланки. Мова котрою він вів записи була суонською – неймовірно легкою в написанні, бо складалася вона з простих формочок і закарлючок. Легенда говорить, що суонці ніколи не мали писемності, бо не було потреби, але з початком торгівлі зі світом одному рибалці набридло пояснювати заморським морякам в котрій бочці яка риба і тому він вигадав прості й не заморочені написи.