Телепортація - дивна річ, нібито просто хочеш перенестися з одного місця до іншого, але перед тим як дістатися куди треба мусиш побувати казна-де, допоки тебе не відправлять у пункт призначення; мов лист, що спершу пройде кілька «рук» і зацікавлених очей, перш ніж дістатися власника.
Марта відчула це якнайкраще: Спершу вона опинилася під водою, йотунка читала про такі океани на півдні. Світло пронизувало водяну поверхню і торкалося піщаного дна – було неглибоко, вона навіть хотіла виринути, але якась рибина вдарила їй у спину і якась сила потягнула її в невідомому напрямку.
Біла кімната була наступною. Цей світлий колір виїдав непідготовані очі. Величні колони сягали кудись високо, що закидати голову було неприємно і ліньки. Певно, це була будівля сенату Сехесу. Марта не стала випробовувати вдачу та не видихала. Якось намацавши вихід вона вийшла в не менш білий коридор. Справа – глухий кут, а зліва в кількох кроках від неї дві постаті одягнуті багато й без смаку жорстоко штрикали ножами схожого на них панича - він не дихав (з таким-то перерізаним горлом). На мить двоє спинилися і повернулися у бік Марти. Їх погляд переповнював переляк, але й тваринний раж, та йотунці так і не довелося дізнатися, що вирішили з нею робити ті вбивці, бо щось знову потягнуло її за спину і не зважаючи на стіну вона впала на холодну підлогу почасти вкриту мохом, а погляд її втупився на стелю – це було підземелля. Марта видихнула. До її плеча торкнувся Ґрешке, він пожалівся, що вона ніц не слухала, коли той говорив.
- Добре, що ти вижив – промовила Марта і підвелася - вся наша експедиція тримається на тобі.
Він замовк, певно, зашарівся, а втім; хтозна, це були звичайні лестощі та й в підземеллі було доволі темно.
***
Останнім прибув Ієремія. Спершу його закинуло під землю, а потім якийсь козорогий чолов’яга старався йому щось впарити підсуваючи документ і перо. Та алхімік ще має олію в голові, тож перед тим як перенестися бризнув чорнило в чоловіка і розірвав папірець. Коли ж ті дияволи з ґет-центрів[1] змилувалися, то під ногами алхіміка була тверда кам’яна підлога підземелля.
- Батечку! – він почув голос Марти – Тут… Тут Ба’!
Ґному здалося, що він навіть почув схлипування йотунки. Оглянувши кімнату в одному з куточків на колінах сиділа Марта на руках тримаючи його змарнілого сина, а над ними стояли Керн, що випромінював світло з посоху, та інші. Алхімік прибіг і нагнувся над Барнабою.
- Що з тобою? Ти що дихав?
Той лише повільно ворушив губами, а потім різко схопив ґнома за комірці й промовив:
- Це довше ніж ти думаєш, тату, довше ніж ти думаєш! – і знов змарнів.
- Ні ні ні ні! – Ієремія почав копирсатися по своїм мантіям – І де ж твій Бог зараз?
Ці слова були сповнені більше горем ніж доріканням. Могло здатися, що Марта плакала, але вона пирснула зо сміху, до неї приєднався Ґрешке, який приховував свої смішки шморгаючи носом.
- Зі мною, батьку, він завжди зі мною – Барнаба також розреготався.
Ґном встав і поправив свій одяг. Ієремія дивився на нього з відкритим ротом.
- Шо? – спитав полум’янобородий – ти справді повірив, що я не зміг не дихати якісь кляті п’ятнадцять секунд?
Він знову розсміявся. Ґном-алхімік схилив голову і підійшов до Барнаби. Його руки обплелися навколо нього й він його міцно обійняв, аж до витіснення повітря з легень. Цього полум’янобородий не очікував, як і наступного удару в живіт, що корчив не від сили, а від несподіванки.
- Дарма тільки старався щось вбити розумне в твою голову! – гарчав на сина батько - тре’ було одразу нагайкою все дурне вибивати!
Навіть крізь здушений писк Барнаба продовжував сміятися. Старий замахнувся ще раз, але охолонув і опустив кулак. Кімната була майже освітлена, бо Керн підходив до факелів і торкався їх своїм посохом. Вогонь, мов живий, загорався і перелазив на смолоскип.
- То де ми? – поцікавився Барнаба.
Керн завершивши підійшов до дверей. Крізь прогалини посвистував вітер чим розвивав каптур «циклопа».
- Недалеко, я пам’ятаю цю велику кімнату.
- Зачекай! А зброя? – спинила того Марта, коли він потягнувся до дверей.
- Ви збираєтеся з кимось битися? На другому поверсі? – недовірливо спитав Ієремія.
Йотунка здивовано поглянула на старого і схрестила руки.
- Ти коли в останнє виходив назовні? Кажуть, що перший поверх повний чудовиськ знизу.
Той широко розплющив очі.
- А сьогодні вже яке?
- Двадцяте! – крикнув Барнаба, що всівся коло Керна та Арріміеля з Ґрешке, які розглядали саморобні мапи другого.
Алхімік звільнив з-під рукавів свої долоні. Його пальці почали загинатися й зупинилися на середньому правої долоні. Він почухав свою голову й промовив:
- Та то в них, певно, сезон полювання, але я б їх уникав; бо в такі моменти в них аж надто загострені нюх і слух.
Йотунка кивнула і звернулася до Керна:
- То де наша зброя?
Той спинився і повернувся до неї.
#1843 в Фентезі
#514 в Міське фентезі
глибока магічна система, кілька головних героїв, пригоди і гумор
Відредаговано: 13.10.2024