Розділ 1. В "Угіддях троля"

- Кажу тобі, всі ті гостровухі злягаються з деревами!

За столом, де після цього пролунав гуркітливий сміх, на стільці стояв ґном, який перекрикував увесь той гамір шинку, майже навмисно, щоб це могли почути всі напівкровні і чистокровні ельфи, навіть за віддаленими столиками. Всі вони невдоволено собі бурмотіли під носа, певно, клялися, що заріжуть його у якомусь завулку; про це також говорив їх погляд. Один з них не втримався:

- Та що ти можеш в біса знати про наш народ  гноме?

Усі принишкли. Кожен, дивився то на ґнома, то на ельфа. На вигляд вони були чистими протилежностями один одного: гостровухий був світловолосий високий і худий, від сили йому було близько того віку який у ельфів вважається дуже молодим. Ґном натомість був рудоволосий і такого полум`яного кольору, що його пишна борода із, здавалося, випадковим розміщенням косичок, була подекуди підсмалена. Також, як не дивно, він мав невеликий зріст, по пояс ельфу, хоча це все міри «великих». Мав на собі білий дублет у візерунках різноманітних трав, так красиво вишитих, що лиш дивлячись відчуєш їх запах. Були і чоботи, зі шкіри, десь по коліна, припалі пилом бруківки і брудом тунелів Підмістя; як його тепер кличуть, могло здатися що те взуття було єдиним з пишними шальварами кольору мішковини. Ельф ховався за плащем, хоч під ним  можна було розгледіти звисаючі ремінці. Також, за плащем знаходилася кольчуга, що нечутно ні для кого зашелестіла, коли молодик встав.

- Гном? Ти справді назвав мене гномом?! – голос його лунав громом по шинку – Поц, зрозумій різницю – я ґном, сіє значить, що не цураюсь я брудної роботи і лайна на моєму комірці, а гноми хитрі, купкуються в спільноти по різноманітних містах, і немає їм, здається, іншого місця праці як у справах економічних! – він витримав паузу, а потім додав: - Також їх легко знайти у постелі твоєї мамці!

Всі, окрім ельфів, які чомусь були не в гуморі, зірвалися сміхом. Ельф-молодик скоро теж мав зірватися, але чимось іншим. Погляд ґнома з під важких від оковитої повік та чорних кіл під очима неймовірно бісив ельфа-молодика. Терпіти було б принизливо і жалюгідно, тому зірвавшись з місця, ігноруючи тихі, рабські прохання охолонути й стерпіти, від своїх супутників, він підійшов і вилив на ґнома випивку зі свого кухля. Рідина повільно розливалася по полум`янобородому і неприємно осідала в його бороді. Ґном злизав те що потрапило йому на уста і невдоволено поглянув на Сáмі, який не дуже був зацікавлений у всій ситуації.

- Сáмі! І за сеє ти здираєш три мідяка? Та це ж багно з вулиці!

Мідношкірий шинкар добродушно всміхнувся не полишаючи протирання кухлів та тарілок.

- Воно розведене, Барнабо! РОЗ-ВЕ-ДЕ-НЕ! Нічого переводити все за раз, ще й на вас – він пирхнув – половина з вас подохне в підземеллі вже завтра, а боржниками тут є всі, і особливо ти Барнабо!

Після короткого діалогу між шинкарем та ґномом, багацько хто пив те пійло почав його випльовувати і вичищати язики, схоже не всі зрозуміли куди додавав воду шинкар.

- Про що там ми говорили? – Барнаба повернувся назад до ельфа-молодика.

Він оглянув ельфа з голови до ніг, поки той остовпів від спокійності ґнома. Очікувати наступного він не міг: Барнаба підстрибнув і ухопився за краї  каптура молодика опустивши його на свій рівень. Хоч він і не мав нічого одягненого на руки удар був нищівним. Хлопчина відлетів назад до свого столу, і ще деякий час трохи здригувався.

Ґном знову сів назад до своєї компанії. Ситуація не змінилася – всі напружені, але тепер ще й стурбовані за хлопця, який не рухався вже кілька хвилин. Йотунка, що сиділа за одним столом з Барнабою, обурено свердлила поглядом ґнома.

- Шо? – він поглянув їй у очі набиваючи свого рота їдлом.

Вона була утричі більша за ґнома і у кілька голів вища за ельфа. Була блідо-шкірою з волоссям заплетеним у косу, білу як сніг, могло здатися, що вона альбіноска, якби це не було особливістю її раси. Одяг у неї був по-справжньому дикунський і за всіма канонами племінних традицій: кожне жахаюче чудовисько, якому не пощастило зустріти Марту «Шкірянку» ставало елементом її одежини. Як приклад правий наплічник з пащеки якогось шаблезубого створіння чиї «шаблі» звивалися і від цього більше нагадували криси. Жилет на ній був з якихось ящірок, що маскувалися (схоже невдало) під кору дерев своїм коричневим забарвленням. Під ним Марта мала якусь недолуго-велику (навіть для неї) сорочку, та їй було спекотно навіть в цьому.

- Хлопець – вона вказала на ельфа.

Полум’янобородий примружився у бік гостровухого, певно у ґнома двоїлося в очах, бо його діагноз був таким:

- Заживе – сказав він відмахуючись.

Напруга продовжувала наростати і скоро Барнаба та його супутники мали пожинати плоди ґномського ражу. Марта знала лиш одне рішення цієї проблеми: вона схрестила руки, набрала в груди купу повітря і промовила:

- БАРНАБА ІЄРЕМÍЯ ФРАМТ! – навіть мерці виструнчилися б почувши цей голос, але з цим справлялися і живі у шинку «Угіддя троля» - НЕСКІНЧЕННИЙ БОРЖНИК, ПОСТІЙНИЙ ПИЯТИК І КЛІРИК У ПЕРШОМУ ПОКОЛІННІ! ЯК КАПІТАН НАШОЇ ГРУПИ, Я НАКАЗУЮ ТОБІ ОГЛЯНУТИ ГОСТРОВУХОГО!

Барнаба міг запротестувати – не став, по двом причинам:

По-перше поважав Марту як лідера, тому ніколи не сумнівався в її наказах. По-друге побоювався, що в разі смерті молодика від його руки у нього відберуть «Ліцензію».