Розділ 9

Аліна

Від початку своїх стосунків з Олександром, я щодня збиралася в університет, немов на важливу співбесіду. Ще більш прискіпливо обирала вбрання, ніж робила це раніше. Хотіла виглядати ідеально, щоб подобатися своєму хлопцю. Сьогодні одягнула коротку плісировану спідницю сірого кольору і білий светр. Гарненько вирівняла волосся і доповнила образ декількома ніжними прикрасами. Мріяла побачити в Сашиних очах іскорки милування і захоплення. 

Ще й досі я пам’ятала з яким хвилюванням йшла на навчання, в перший день після святкування Костіного дня народження. Гадки не мала чого очікувати від Олександра. Звісно ж, сподівалася, що він запропонує мені зустрічатися, але боялася можливого ігнорування з його боку. Зрештою, всі мої переживання виявилися абсолютно безпідставними. Щойно хлопець побачив мене в університетському коридорі, відразу ж пішов на зустріч і захопив у полон обіймів. Ніжно торкнувся вустами моїх губ, змусивши мене неабияк зашарітися через його дії. Я навіть трохи розгубилася від того, що він так відкрито проявляв до мене свою увагу на очах у наших друзів та інших студентів університету.

— Сашо, ми з тобою пара? — тихенько запитала у нього, щойно хлопець припинив мене цілувати. Несміливо поглянула йому в очі й майже не дихала, очікуючи відповіді.

Багато молоді з нашого університету, місяцями спали одне з одним. Однак не могли дати визначення, в яких саме стосунках перебували. Аналізуючи їхню вільну поведінку, я боялася подібних речей. Бажала чітко усвідомлювати, що зі мною не збираються гратися, адже сама ставилася до стосунків вкрай серйозно.

— Звісно, — отримала від Олександра коротку, але впевнену відповідь. І моє схвильоване серце нарешті вгамувалося.

Друзі сприйняли новину про наші з Сашою стосунки без особливого ентузіазму. Сказали, що їм би не хотілося обирати чиюсь сторону, якщо раптом ми розійдемося. У відповідь на їхні слова, мій хлопець лише байдуже відмахнувся, а я чомусь засмутилася. Ледь не бовкнула, що їм ніколи не доведеться цього робити, адже ми з Олександром ідеально підходили одне одному. Проте в останню мить все ж прикусила язика. Хотіла вірити, що наші стосунки будуть серйозними й довготривалими, але ще рано було робити такі самовпевнені висновки. Навіть не зважаючи на те, що хлопець дуже мені подобався.

Між мною та Сашою не було якихось шалених почуттів і пристрасті, як у моєї сестри з її чоловіком. Але існувала сильна взаємна симпатія. Я почувалася затишно поряд з ним. Він турботливо ставився до мене і ніколи не дозволяв собі зайвого. На додачу, ми мали купу спільних тем для розмов. Щоправда, спілкувалися не так часто, як цього бажали. Після занять у нас обох тривала активна підготовка до екзаменів. Окрім того, кожен намагався викроїти бодай трохи часу, щоб займатися улюбленим хобі. Олександр обожнював грати у баскетбол. Хлопець постійно запрошував мене на свої тренування, але, на жаль, вони перетиналися з моїми репетиціями на танцях. Ніхто з нас не поспішав жертвувати своїми інтересами заради романтичних зустрічей. Тож, не зважаючи на спільне бажання зустрічатися, все складалося не зовсім так, як хотілося б.

— Аля, швиденько ходімо на вулицю, — схвильовано пролепетала Інна після закінчення третьої пари, допомагаючи мені запхнути зошити в сумку. — Руслан написав, що чекає нас біля входу в універ. 

Немов два вихори, ми з подругою побігли сходами вниз в надії почути хорошу новину. Кілька днів тому, нам на очі потрапила афіша виступу відомого американського попрок-гурту на найбільшому стадіоні столиці. Обидвоє фанатіли від нього і мріяли потрапити на концерт. Однак через свою зайнятість проґавили інформацію про їхній приїзд в Україну. Усі білети на цей виступ були розкуплені ще два місяці тому. Страшенно засмутившись через це, ми з Інною щодня картали себе за неуважність. Ніяк не могли заспокоїтися і постійно жалілися друзям на свою невдачу. Абсолютно неочікувано доля дала нам промінчик надії. Батько старшокурсника, з котрим ми частенько спілкувалися, працював у сфері організації концертів. Руслан уважно вислухав нас і пообіцяв, що спробує якось допомогти. 

— Ну що там? — без жодних привітань, ми з Інною в один голос налетіли на нього.

— Дівчата, я намагався. Але тут без варіантів, — відповів хлопець, зажурено підтиснувши губи. — Мені шкода.

— Як так? — запитала я розчаровано, але у відповідь він лише знизав плечима.

— Квитки нереально дістати.

— Невже на такому великому стадіоні не знайдеться кілька місць для нас? — я ніяк не могла вгамуватися відчуваючи, як до очей підкрадалися сльози розчарування. Не бажала приймати гірку правду, що жодної надії потрапити на виступ більше немає.

— Нічого, Аль. Не засмучуйся так, — впевнено промовила Інна, обійнявши мене за плечі. — Ми обов’язково підемо на їхній концерт наступного разу. Ось побачиш.

— Ну чому ми не побачили ту афішу раніше? — вкотре проскиглила я, поглядаючи на подругу з невимовним смутком в очах. — Інно, немає жодної гарантії, що вони приїдуть до нас ще раз.

Переминаючись з ноги на ногу, Руслан нервово провів рукою по волоссю й окинув нас жалісним поглядом.

— Люди іноді здають білети, — промовив товариш наостанок. Вочевидь бажаючи бодай трохи підбадьорити нас. — До виступу ще два тижні. Варто щодня моніторити сайт — раптом вам пощастить.

Важко видихнувши, ми з Інною подякували Руслану за пораду і засмучено опустили очі додолу. Настрій впав до мінімальної позначки. Повертатися на заняття не було жодного бажання. Однак обидвоє розуміли, що треба було.