Розділ 4

Влад

На жаль, сьогодні мій ранок почався не з кави. Не встиг я навіть очі як слід продерти, а телефон вже почав розриватися від настирливих дзвінків. Цікаво, котра година? Голова гуділа, немов церковний дзвін. Вчора ми з хлопцями добряче гульнули, святкуючи парубоцький вечір нашого друга. Хто сказав би мені раніше, що Павло вирішить одружитися — ніколи б не повірив. Щиро вважав, що до скону той бабій крутитиме дівкам голови. А виявилося, що ні. Остання пасія міцно взяла його за жабри, змусивши вести її під вінець. З нашої компанії лише я залишився не обкільцьований. Весь вечір пацани скиглили, що заздрять мені. Радили не повторювати їхніх помилок, й не здаватися у рабство під назвою «шлюб». Віджартовуючись, я відповідав, що навіть і не думав про створення сім’ї. Чомусь не хотів, аби друзі знали про те, що для мене це була болюча тема. Насправді ж, якби свого часу моя колишня дівчина погодилася вийти за мене —  я б в ту ж мить надів на її палець обручку.

— Алло, — вимовив здавленим тоном, врешті прийнявши виклик. 

— Доброго ранку, синку. Тільки не кажи, що ти ще спав, — бадьоро вимовила матір, своїми слова змусивши мене закотити очі. — Думала, у серйозних бізнесменів день починається вдосвіта.

— Сьогодні субота, мамо, — кинув я їй у відповідь, паралельно розтираючи пальцями скроню. — Ти щось хотіла?

— Владе, я дзвоню перевірити чи ти не забув, що сьогодні опівдні я чекаю тебе в університеті.

Добре, що матір не бачила, як в цей час я закотив очі до стелі. 

— Як я міг про це забути, якщо ти мало не щодня нагадуєш мені про той дурнуватий конкурс? — запитав, не приховуючи свого глузування. 

Опустившись на ноги, я поплентався на кухню, щоб втамувати шалену спрагу. Дістав з холодильника холодну пепсі та зробив кілька великих ковтків. Лише тоді відчув, що в очах нарешті розвиднілося.

— Він не дурнуватий, а надзвичайно важливий, сину, — вимовила матір награно ображеним тоном. — В мої обов’язки декана входить робити все можливе, щоб залучати нових студентів. Щоб ти знав, ось такі заходи — це дуже дієва реклама для освітнього закладу. Вони створюють гарну та яскраву картинку насиченого студентського життя. 

— Мамо, щоб залучати студентів, треба покращувати викладацький склад, а не влаштовувати показуху, — не погоджувався я з її твердженням. З власного досвіду знав, що хороший викладач був на вагу золота.

— Ага. Тільки чомусь молодь звертає увагу саме на цю «показуху», як ти висловився. 

— Гаразд, як знаєш, — вирішив я нарешті припинити цю безглузду суперечку. Нехай матір робить, що хоче. Зрештою, яке мені діло. — Думаю, я зробив достатньо, щоб підтримати твою ідею. Оплатив призи конкурсанткам та фуршет в ресторані. Все, як ти хотіла. Хіба ні?

— Ще не все. І ти чудово про це знаєш, — відразу ж заперечила мама, а потім додала лагідним тоном: — Будь ласка, синку, приїдь до університету. Я хочу на твоєму прикладі показати, що випускники нашого ВНЗ досягають успіху в житті. Це буде дуже хороша мотивація для студентів. Окрім того, я планувала, що тобі буде відведена важлива роль одного з членів журі. Ти обіцяв зробити це заради мене.

— Обіцяв. Але невже не можна обійтися без моєї участі в цьому дитячому садку? — зробив я останню відчайдушну спробу відкараскатися від своєї небажаної ролі. — Мамо, я не впевнений, що стійко витримаю вашу самодіяльність.

— Владе, не вередуй, — промуркотіла матір, продовжуючи наполягати на своєму. — Невже я так багато прошу? Посидиш та подивишся на гарненьких дівчат, що виступатимуть на сцені. В чому проблема?

— Ні в чому. Гаразд, — видихнув я змучено, більше не бажаючи продовжувати нашу дискусію. 

Розумів, що все одно матір не відчепиться від мене. А я страшенно не любив її засмучувати. Колись вона витратила дуже багато часу, грошей та сил заради мого щасливого майбутнього. Прийшов час віддавати борги.

Прийнявши контрастний душ, я нашвидкуруч випив кави та почав збиратися. Одягнув костюм та білу сорочку, й вирушив до університету. Крокуючи коридором добре знайомого закладу, встиг навіть трохи поностальгувати. Посміхнувся самими кутиками губ та легенько хмикнув, згадавши свої молоді роки. В той період у мені на повну силу вирувала купа амбіцій та шалених мрій. Навчання вдень плавно перетікало в бурхливі розваги вночі, створюючи шалений коктейль насиченого студентського життя. Ех, золоті були часи!

Щойно я увійшов до актової зали універу, приємна аура ностальгії вмить розвіялася. Купа студентів, мов ті мурахи, заполонили простір, чим неабияк дратували мене. Я відвик від подібних збіговиськ. В цю мить твердо вирішив, що мені варто вже потроху відмовляти матері у втіленні її Наполеонівських планів. Адже своїми геніальними ідеями вона зведе мене в могилу. Цей захід буде останнім божевіллям, в якому я погодився взяти участь.

Помітивши мою присутність, матір відразу ж розплилася в радісній усмішці. Легенько обійняла мене за плечі та показала відведене місце. А потім заходилася перевіряти організаційні моменти перед початком конкурсу. Ліниво розвалившись у кріслі, я окинув байдужим поглядом конкурсанток, що почали збиратися на сцені. Всі вони були одягнені у довгі вечірні сукні. Поглядаючи на них, я відчував себе так, ніби не в тему потрапив на випускний вечір незнайомих мені людей. Важко видихнув та чекав моменту, коли нарешті зможу покинути цей кружок народної творчості. Піднявшись на сцену, матір розписала мою появу так, ніби в університет завітала зірка Голлівуду. Ну нехай… Хоче вона грати в цю безглузду гру — нехай грає. Чим би дитя не бавилося, аби не плакало. Один день я потерплю.