Глава 15. Ласкаво просимо до Парижа

Ми стоїмо в одному з великих аеропортів. Навколо — натовпи людей: хтось зустрічає рідних, хтось поспішає на рейс із валізами, а ми стоїмо біля конвеєра, де повільно рухається багаж.

Ось з’являється моя чорна сумка. На ній — маленький значок і брелок у формі серця з моїм ім’ям. Його подарувала Вікторія, моя найкраща подруга. Я беру сумку, а слідом вже їдуть валізи батька і брата.

Ми виходимо з аеропорту та викликаємо таксі. Поки машина їде, батько розмовляє по телефону. Я не розумію, про що саме — мова для мене чужа. Але, здається, він говорить про лікарню або про наше житло.

Я стою і дивлюся навколо. Все здається таким красивим, що навіть слів не вистачає.

Нарешті під’їжджає таксі. Ми сідаємо і їдемо. За вікном — інше життя: витончені будинки, вузькі вулиці, зовсім інша атмосфера. Я не можу відірвати погляду.

---

Через деякий час ми приїжджаємо до великої багатоповерхівки. Вона виглядає дуже дорогою і доглянутою.

Ми заходимо всередину. У холі нас уже чекає якийсь чоловік. Батько одразу підходить до нього.

— Bonjour, ça fait longtemps… — каже він.

Чоловік усміхається і відповідає французькою. Я нічого не розумію, тільки стою поруч із братом.

Раптом батько повертається до мене:

— Доню, це мій брат — Михайло. Твій дядько. Він допомагатиме нам тут, особливо тобі.

— А він говорить нашою мовою? — обережно питаю я.

Чоловік усміхається:

— Так, я говорю. Дуже радий познайомитися, Анастасіє.

Ми трохи стоїмо, а потім йдемо до ліфта. Дядько натискає кнопку п’ятого поверху.

Коли двері відчиняються, він проводить нас до квартири й відкриває її.

---

Я заходжу всередину — і завмираю.

Коридор настільки просторий, що тут можна було б вільно розмістити кілька людей. Все виглядає дорого і стильно.

Я знімаю кросівки, куртку і проходжу далі. Переді мною — величезна кухня в темних тонах. Великий стіл, сучасна техніка… У мене навіть немає слів.

Потім я заходжу в зал. Там стоїть великий диван — я сідаю на нього, і він виявляється неймовірно м’яким. Велика плазма, стильний інтер’єр… І ще три двері — мабуть, кімнати.

Ми з братом заходимо в одну з них. Вона велика, але порожня. Я одразу починаю уявляти, як її можна облаштувати.

Брату вона не подобається, а мені — навпаки. Особливо через вид з вікна.

---

Я повертаюся на кухню. Вона просто ідеальна. І хоч я не вмію готувати, але коли бачу кавомашину — не стримую усмішки.

— Ну що, подобається? — чую голос позаду.

Я обертаюся — це дядько.

— Дуже. Тут неймовірно красиво. Дякую вам.

— Та не за що. Завтра підемо в лікарню, тебе обстежать. І ще — тобі потрібно вивчити мову. Тобі ж тут навчатися.

— Добре…

Я трохи вагаюся.

— Дядьку…

— Щось не так?

— Ні, просто… в тій кімнаті немає меблів. Де ми будемо спати?

Він усміхається:

— Не хвилюйся. Все купимо. І меблі, і одяг, і все необхідне.

Я киваю, а потім питаю:

— А ким ви працюєте?

— У мене своя фірма. Я бізнесмен.

Він дивиться на мене уважніше:

— А ти чим захоплюєшся?

— Я люблю читати… і пишу книги. І ще писала пісні. Люблю спорт, але… не було можливості нормально тренуватися.

Я трохи замовкаю.

— І ще я хочу навчитися грати на гітарі.

— Вау. Ти талановита. А який спорт?

— Баскетбол.

— Твій батько теж грав.

— Я знаю… Він навіть мене вчив. Але потім… зник із мого життя.

Я не стримую сліз.

Дядько мовчки підходить і обіймає мене. Його обійми теплі й заспокійливі. Я плачу всього хвилину, але стає легше.

Потім я йду у ванну, щоб освіжитися. Коли повертаюся — всі вже збираються.

Я беру свою маленьку сумку, кладу туди телефон і навушники. Більше в мене майже нічого немає.

Ми виходимо з квартири, спускаємося на підземну парковку. Там стоїть чорний позашляховик із тонованими вікнами.

Ми сідаємо і їдемо.

Місто — неймовірне.

Я дивлюся у вікно і не можу відірватися. Будинки, люди, дороги — все виглядає як з іншого світу.

Батько каже, що ми не будемо тут жити постійно — він хоче купити будинок. І мені це подобається. Але я не хочу жити як “мажорка”…

Хоча мій батько і дядько — бізнесмени.

Я роблю вигляд, що слухаю музику, але насправді чую, як вони говорять. Про лікарню. Про те, що мене можуть покласти на обстеження.

Я стискаю телефон у руках.

Треба вчити мову.

Я відкриваю відео, дістаю блокнот і починаю записувати слова. Я вже вчила корейську — значить, впораюся і з цією.

Час минає непомітно.

Авто зупиняється.

Ми виходимо і заходимо в торговий центр. Світло, магазини, люди — все яскраве, живе.

Ми купуємо речі, меблі, усе необхідне.

І я ловлю себе на думці:

моє нове життя почалося саме тут.

У Парижі.