Глава 12. Сили

Я прокинулася від гучного гуркоту. В підвалі було тривожно й тихо водночас. Але я відчувала — все гаразд. Мені вже стало краще. Луна досі спала. Я подивилася на годинник у телефоні — була п’ята ранку. Я підвелася з ліжка, підійшла до столу, щоб попити води, але вона закінчилася.

Тож я вийшла з кімнати й попрямувала туди, де зберігалися запаси.

Я довго шукала й нарешті знайшла пляшку з водою. Взяла ще невеликий перекус. Вийшла з кімнати й пішла коридором назад. Я йшла так тихо, що сама себе не чула. Лише відлуння моїх кроків розтікалося стінами.

Дійшовши до кімнати, я присіла, випила ліки та перекусила. Хотіла прилягти на хвилинку, але непомітно заснула на кілька годин. Прокинулася вже о восьмій ранку. Зробила легку розминку й пішла в коридор.

Мій батько не спав. Він сидів на стільці, схилившись над паперами, і щось шукав серед документів.

— Доброго ранку. Що ти робиш? — спитала я.

— Доброго. Я шукаю документи про тебе. Учора тобі було погано, тому хочу подивитися твої медичні записи. Але поки не можу знайти…

— Зі мною все гаразд. Уже краще, — відповіла я.

У цю мить мої очі наповнилися слізьми. Я дивилася на нього так сумно, як ніколи раніше. Сльозинка скотилася по щоці.

Я підійшла ближче й обняла його міцно, як ніколи. Він пригорнув мене до себе, і ми так стояли хвилин п’ять.

Потім я принесла свою медичну довідку. Він прочитав, і його обличчя змінилося. Там був один рядок:

«У неї анемія. Потрібен постійний нагляд!»

Батько поблід. Він боявся, що я можу померти. Мені потрібна була лікарня, але нікому було мене туди відправити.

— Люба, у тебе анемія. Тобі треба в лікарню, — сказав він. — Прийдеться їхати звідси.

— Я не можу! Як вони без мене? Я їм потрібна! Я не залишу їх!

— Треба, сонечко. Йди збирай речі. Я заберу тебе.

— Ні! Не піду я!

— Підеш. Так треба. Зрозумій, ми ще повернемося. Я даю тобі слово.

— Ти мене не розумієш! Як буде без мене Луна та Персик? А…

— Все з ними буде гаразд. Про них подбають.

— Добре… я вже йду, — прошепотіла я.

Я думала, що в кімнаті ми одні. Але Єгор усе чув. Він стояв неподалік і підслуховував. Його серце стислося від суму: він не хотів, щоб я поїхала. Та він приховав свої почуття.

Він тихо пішов у кімнату, де спав його найкращий друг Святослав. Свят спав міцно. А Єгор сів біля нього й узяв аркуш паперу. Він писав мені.

«Дорога Настю. Я все чув. Чув, що в тебе анемія, чув, що ти поїдеш. Хочу сказати тобі одне: ти мені дуже подобаєшся. Тому я страшенно сумуватиму без тебе. Надіюся, з тобою все буде добре, і ти потрапиш у гарне місто. Бувай… нехай тобі щастить. Від Єгора».

Він акуратно згорнув листа, сховав його в кишеню й вирішив чекати слушної миті…