Глава 8. Мале цуценя

Коли всі прокинулися, мене не було в укритті — я пішла по їжу.

— Куди вона вже пішла? Як вона мене вже задовбала! — сердито сказав Єгор.

— А куди ще вона могла подітися? Вона за їжею пішла. І досі десь ходить, — відповів Дмитро.

— Що? А як давно вона пішла?

— Навіть не знаю… Десь із самого ранку. Мабуть, о 06:30. А зараз уже десята.

— Довго немає… Це підозріло. Може, щось трапилося…

Я йшла вузенькою вуличкою, прислухаючись до дивного звуку. Здавалося, хтось тихенько скиглить. Я повернула за ріг — і побачила маленьке поранене цуценя. Воно лежало, згорнувшись у клубочок, ледь дихало.

Я сіла поруч.

— Який ти маленький… Як тебе шкода… — подумала я. — Може, взяти його з собою?

Я простягла руку, цуценя спершу злякалося, але я заговорила тихо, ніжно, гладячи його по голові. Воно трохи заспокоїлось і дозволило себе взяти. Я загорнула його в свою куртку, взяла трохи їжі й навіть маленький м’ячик — він випадково лежав у коробці з консервами.

Я вже поверталась до укриття, коли пролунав вибух. Але я не здригнулася. Просто притисла цуценя міцніше до грудей і продовжила йти.

Коли я відчинила двері укриття, всі кинулися до мене з питаннями. Навіть маленька Луна вибігла обійняти мене.

— Що це? У тебе щось ворушиться! — здивовано спитала вона.

Я трохи розгорнула куртку, і з неї визирнула маленька мордочка.

— Це цуценя, — сказала я. — Воно поранене. Йому треба тепло й спокій.

Усі були в захваті, навіть Єгор усміхнувся. Я влаштувала малюка в коробці, поклала туди стару ковдру й м’ячик.

Він заснув. А ми дивилися на нього — і в кожного на серці було трохи більше тепла. Навіть під землею, навіть під гуркіт обстрілів. Бо життя все ще було поруч. Маленьке, тендітне… але живе.