Глава 7. День за днем

Дівчинку, яка спала в моїх обіймах, звали Луна. Перше таке ім’я чую, але воно чомусь мені сподобалось. Наче світло у темряві. Я стала для неї кимось на кшталт мами. Вона не відходила від мене ні на крок. Тихенька, довірлива, із великими сумними очима.

Настав ранок. Я обережно піднялась, щоб не розбудити Луну, й тихо вийшла з укриття — потрібно було принести їжу.

За цей час багато чого змінилося. Мій батько неодноразово намагався забрати мене, просив піти з ним, поки не пізно. Але я щоразу відмовлялася.

Я потрібна тут. Для Луни. Для всіх.

Він цього не розумів.

Йдучи знайомими, але вже непривітними коридорами школи, я раптом почула знайомий голос:

— Привіт, Настя. Чому не спиш? — спитав хтось.

Я озирнулась — переді мною стояв Дмитро. Він із 7-Б класу. Ми колись зустрічалися. Невинне дитяче кохання… Але все вже давно минуло. І, мабуть, на краще.

— По їжу йду. Тобі яка різниця, — кинула я байдуже й пішла повз нього.

Він мовчки дивився мені вслід. У його очах запалилось щось — як у малої дитини, яка побачила щось важливе. Дмитру було лише 12, мені — 14. Він ще дитина. Але в цьому світі навіть діти швидко дорослішають.

Він сказав мені ще щось услід, та я вже не чула. Я думала про Луну. Про те, як світ став інакшим. Тепер кожен новий день — це перемога. Маленька, але важлива.

І кожен день треба прожити… день за днем.

Я повернулась в укриття, тримаючи в руках невеличкий пакет із їжею. Луна ще спала, згорнувшись клубочком під ковдрою. Я сіла поруч і вкрила її трохи краще.

Вона щось пробурмотіла уві сні й легенько торкнулась моєї руки.

І тоді я зрозуміла — неважливо, скільки мені років. Я вже не дитина. Я — її захист, її світ. А значить, маю триматися. За нас обох.

Десь далеко знову бахнуло. Але тут, у цій тиші, під ковдрою, поруч із маленькою Луною, бився ще один фронт. Той, на якому перемога — це просто жити.

День за днем. У серці. Попри все.