Підвал в якому билися серця
Глава 6. Я вже не дитина
Після того, кого я побачила… Після його слів… Я довго сиділа в кутку укриття, дивилася в стелю і мовчала. У грудях все стискалося. Було тихо, навіть занадто. Тільки чути було, як хтось тихенько плаче десь у темному кінці кімнати.
І раптом…
— Привіт… — прошепотів тоненький голосочок.
Я повернула голову. Поруч стояла маленька дівчинка — років шість, не більше. У брудній, замалій курточці й з розпатланими кісками. Її очі були великі та сумні.
— Ти не бачила мою маму? — спитала вона, і голос її затремтів. — Вона пішла по воду… і не повернулася.
Я мовчки простягнула до неї руки і міцно обійняла. Вона одразу притислася до мене й більше не казала нічого. Просто сиділа. Мовчала. А потім заснула в моїх обіймах, як маленьке кошеня.
А я не могла заснути. Я сиділа й думала:
Я вже не дитина. Я виходжу під обстрілами по їжу. Я не питаю, чому все так несправедливо. Я мовчу, коли боляче. Я заспокоюю тих, хто молодший. Я дивлюсь страху в очі — і не відводжу погляду.
Ця війна зробила з нас дорослих. Таких, що вже не бояться темряви. Таких, що вчаться жити — навіть тоді, коли все руйнується. Я не знаю, що буде завтра. Але сьогодні… я буду тим світлом, що залишилось у темряві. Хоч трішки.
#283 в Фантастика
#85 в Бойова фантастика
Відредаговано: 28.11.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
