Глава 5. Коли серце починає битись

Коли я відкрила очі, перше, що побачила — мого брата, який, як завжди, сидів і дивився у свій телефон. Я озирнулася навколо — нікого більше не було. Коли Кирило побачив, що я прокинулася, він одразу кинувся мене обіймати. Я навіть не могла поворухнутися.

— Кирило, досить… Задушиш мене, — з усмішкою сказала я.

— Я такий радий, що ти жива… Це найголовніше, — схвильовано мовив він.

Я сіла і попросила допомогти мені піднятися та вийти з кімнати. Кирило підтримав мене. Коли ми вийшли, всі навколо подивилися на мене з полегшенням і усмішками. Вони підходили та дякували за їжу й воду.

Моя класна керівниця, Наталія Миколаївна, підійшла й міцно обійняла мене. Вона ледь не плакала від радості. Потім підійшла Віка — моя найкраща подруга. Вона просто кинулася мені на шию й обійняла так сильно, що я ледве встояла на ногах.

Та мою увагу привернув чоловік, який ішов у мою сторону.

— Привіт, доню, — сказав він.

Я стояла, дивлячись на нього, і не знала, що сказати.

— Чому мовчиш? Не рада мене бачити? — продовжив він.

— Це ти… Ти той, хто забрав мого брата Максима? — нарешті запитала я.

— Так, це був я. Пробач, що тоді не забрав і тебе…

— Чому ти з’явився тільки зараз? Де ти був, коли я тебе найбільше потребувала?

— Мене… заарештували. Але я прийшов. Я хочу тебе забрати.

— Я не піду з тобою. Я потрібна тут, — сказала я й пішла геть.

Я зайшла в туалет, щоб умитися. Руки тремтіли. Я була в шоці…