Глава 4. Батько, який зник

Я йшла до укриття, коли раптом щось вистрілило — просто в мою ногу. Я впала від болю, але намагалася повзти далі. Вже біля самого укриття сили закінчилися — я впала й не змогла піднятися. Почула ще один постріл — але він був не в мене. І тоді я побачила чоловіка. Він був високий, з бородою, тримав автомат. Але мені вже було байдуже — я ледве трималася при тямі.

У цей час в укритті…

— Де ж вона? Куди вона поділася? — схвильовано питав мій брат Кирило.

— Не знаю... Вона не відповідає… — хтось відповів, але тут пролунав ще один постріл. Усі здригнулися, запанувала тиша. І раптом — стукіт у металеві двері укриття.

Директорка підійшла до дверей і спитала:

— Хто там?

І почула відповідь:

— Відкривайте, я свій! Тут дівчина, вона поранена.

Директорка швидко відкрила двері. На порозі стояв чоловік, який ніс мене на руках.

— Що трапилося? Занось її сюди! — вигукнула вона.

Єгор, який саме виходив із класу, побачив мене і страшенно злякався. Але перш ніж він устиг щось сказати, чоловік заговорив:

— Вона сильна… Така, як я. До речі, я її батько. Вона ще цього не знає. Я колись покинув її маму і забрав із собою брата, в Крим…

У приміщенні запала тиша.

— У вас є якісь ліки? Треба терміново обробити й перев’язати її ногу. Інакше буде дуже зле.

— Так, зараз принесу, — відповіла директорка.

Мене врятували. Мій брат увесь час був поруч і нікого не підпускав до мене, поки я не отямилась. І вже за кілька годин я відкрила очі…