Глава 2. Тільки не це!

Вона сиділа в класі, щось записувала у зошит і про щось задумливо міркувала. Здавалося, не чула нікого й нічого навколо. Але коли до неї звернувся колишній хлопець, вона підняла свої гарні сині очі.

— Анастасіє, що ти там таке старанно пишеш? Який сенс зараз навчатися? Зараз треба виживати! — сказав Єгор. Він був її колишнім, але досі їй подобався.

— Єгоре, не заважай! Я складаю план, як дістатися до їдальні, — відповіла я зосереджено.

— Що? Ти здуріла? Як ти взагалі вийдеш звідси?

— Візьму — і вийду. Я знаю як. І тобі до цього немає діла.

Він подивився на мене з жахом, але не міг мене зупинити.

Я встала зі свого місця, взяла телефон — старенький, майже розряджений — і вийшла з класу. Дивлячись на всіх, хто залишився в коридорі, сказала:

— Я піду до їдальні. Принесу хоч трохи їжі.

— Як ти це зробиш? Там небезпечно! Ти не повинна цього робити! — озвався мій класний керівник, стурбовано підходячи ближче.

— А хто, якщо не я? Ніхто інший не піде! — відповіла я твердо й почала збиратися.

У цей момент задзвонив мій телефон. На екрані — ім’я мого молодшого двоюрідного брата.

— Настю, привіт... Тут таке... Дому більше немає. І батьків теж... — пролунав його тремтячий голос.

Я завмерла. Слова немов прибили мене до підлоги. Але зібрала сили й сказала:

— Боже мій… Як це сталося?.. Добре, зараз головне — візьми все необхідне. Їжу, теплі речі, зарядку, повербанк… Зрозумів?

— Так, зрозумів. Тільки… куди мені йти?

— Йди до моєї школи. Там тобі відчинять, —

сказала я й поклала слухавку.