Розділ 6. Автор щоденника

Гучно лаючись російською мовою, чоловіки попадали на землю. У одного з них із плеча текла кров. Другий же, перекотившись, направив автомат у сторону дверей, звідки прийшов Ігор. Пролунала автоматна черга, і щось важке гупнуло на підлогу. Ігор встиг лише побачити, як пістолет, що випав з руки Семеновича, відбившись від якоїсь тумбочки, зник під шафою.

Приміщення, у якому розгортались події, було обладнане, як кімната у студентському гуртожитку – два ліжка, шафи, тумбочки і холодильник. Біля однієї із тумбочок стояв автомат і ящик за набоями, на поличках же шафи за якою притаївся Ігор, знаходилась якась сепаратиська література і декілька гранат. Були тут і чудернацькі наклейки з надписом «Львовская Народная Республика», прапор РФ і великий армійський ніж. Було зрозуміло, що диверсанти якийсь час жили тут і чекали наказу. Наказу, швидше за все, ліквідувати депутатську делегацію інспекторів шкільного підвалу. А прийшов він один. І Семенович…

…Ігор відчував себе бовдуром. Чоловік, від якого він тікав по тунелю, не моргнувши, став на його захист. І зараз, стікаючи кров’ю, він лежав і хропів біля дверей підвалу, намагаючись хапати ротом повітря. Ох якби вдалося дотягнутися до ножа або якоїсь гранати… Проте той другий, з автоматом напоготові при любому розкладі виявиться спритнішим. Чоловік з жахом розумів, що надії вибратися живим у нього немає.

 – «Сиди и не рыпайся», – гаркнув диверсант, риючись у аптечці, – «С тобой попозже разберемся». Витягнувши резиновий джгут, чоловік підійшов до напарника і почав надавати йому медичну допомогу під акомпанемент голосної лайки останнього. Ігор сидів непохитно, уважно слідкуючи за диверсантами. Його руки труситись, дихання збилось, а ноги повільно мліли. Раптом у чоловіка запаморочилась голова і він осунувся на стіну, повільно заплющуючи очі. Останнє, що запам’ятав чоловік – гучний удар десь у районі дверей, якими увійшли диверсанти раніше, приглушені крики, а потім – лиш суцільна темрява.

***

Далекий звук мигалок ставав щораз дужчим, а світло від них – щораз настирливішим. Застогнавши, Ігор розплющив очі і побачив над собою похмуре обличчя лікаря.
 – «Отямився», – сухо сказав чоловік у халаті і відійшов убік, пропускаючи до лежачого на якійсь лавці і вкритого простирадлом, помічника депутата, людей зі знайомими обличчями. Над ним стояли Валерій Геннадійович, одягнений у бронежилет, і Артем.

 – «Нормально себе почуваєш? Оце тобі пощастило, хлопче», – промовив депутат, хоча Ігор міг би посперечатись на тему того, що із його сьогоднішні пригод дійсно можна вважати щастям.  – «Думаю, тиждень відпустки піде тобі на користь».
 – «Власне, я би все зараз віддав заради добрячого шматка жареного м’яса», – хрипко відповів Ігор, чим змусив Артема звично розреготатись. Геннадійович кивнув кудись убік, і один із силовиків, що вже встиг зняти спорядження, побіг кудись в сторону кіоску з вуличною їжею.

Наминаючи великий гамбургер, Ігор спостерігав за тим, як віддаляються автомобілі з мигалками. Проковтнувши кусок, чоловік повернувся до Геннадійовича і запитав:
 – «Як Семенович?»
 – «Кепсько», – відповів депутат, – «Будемо надіятись на краще».
Ігор похмуро доїдав свій гамбургер. У нього в голові виникало сотні запитань до депутата, який, здавалося, був спокійніший ніж зазвичай, проте в його очах читалося щось, що віддалено нагадувало почуття провини.

 – «Семенович повинен був прослідкувати за тим, щоб ти не наткнувся у підвалі на диверсантів. Не сторож він – контррозвідник із СБУ під прикриттям. Як ти вже певне здогадуєшся хлопче – усе це було операцією по знешкодженню диверсійної групи і виявленню колаборанта в лиці…»
 – «Агати Владленівни», – простогнав Ігор.  – «Це багато що пояснює».
Чоловік пригадав, як скривилось у неї лице, коли вона побачила, що Ігор прийшов сьогодні сам. Такий розвиток подій явно не входив у її плани.
 – «Поки ти тут куняв, хлопці з СБУ вже встигли вибити з диверсантів перші свідчення. Побачивши, що інспектуватимеш один ти замість цілої делегації чиновників, директорка повинна була дати відбій операції, але жінка, схоже, так за щось тебе ненавиділа, що дала добро на ліквідацію, навіть не попередивши бійців. Це вже поставило під ризик контроперацію з нашої сторони. Ми не думали, що вона піде на такий необдуманий крок».

Геннадійович нарешті зняв свій бронежилет і передав його одному з бійців. Розтерши долонями шию, він поглянув на Артема, що продовжував сидіти поряд на лавці.
 – «Малий приїхав у будівлю міської ради, чим можливо врятував тобі життя. Ще й доказ приніс – не знаю, чи суд його прийме, та все ж… Семеновичу теж прийшлось діяти по ситуації. Проте я не розумію, чому він не пояснив тобі все до моменту, коли ти опинишся в руках диверсантів?»
 – «Тому, що я – йолоп», – відповів Ігор, – «тікав від нього просто в лапи росіян, як тільки побачив пістолета. Та знаєте – думати у мене часу не було. У мене зустрічне запитання – чому ви не посвітили мене в деталі цієї операції?»
 – «А ти би погодився?» – риторично запитав депутат, що заставило Ігоря похмуро замовкнути.

Ніщо у житті не йде за планом. Чоловік розумів, що якби не кіпа випадковостей – ця пригода могла би закінчитись геть по-іншому. Що було б, якби Артем не проводив свій час на шкільній площадці, натомість просто вбиваючи час дома за комп’ютером? Якби Семенович не світив своїм пістолетом а зразу ж усе пояснив? Якби сам Ігор просто відмовився б від доручення, не бажавши мати справу з неприємною для нього жінкою? Або просто не стовбичив би сам у підвалі після втечі директорки, вийшовши услід за нею і почекавши, коли хтось із персоналу, і, що важливо, з ключами, не замінить її? Все могло би відбутись зовсім за іншим сценарієм.