Жваво крутячи педалі свого велосипеда, Артем мчав до будівлі міської ради, спритно маневруючи між дітьми на електричних самокатах і жінками з колясками. Велосипедні доріжки у центрі міста появились відносно недавно, і ще не всі звикли до того, що ця ділянка дороги призначена, власне, лише для велосипедистів. Щоб змонтувати їх пожертвували частиною тротуару, тож пішоходи досі вважали велодоріжки законним місцем для прогулянки, не зважаючи навіть на часті дорожньо-транспортні пригоди.
Після розмови з Ігорем хлопець довго шукав по всій школі хоча б когось, у кого могли би бути ключі від підвалу. Директорка наче крізь землю провалилась, завгоспа на робочому місці не було, та і сторож Семенович на диво був відсутній. У школі залишалась лише підстаркувата прибиральниця, яка не змогла пояснити Артему, куди усі так раптово пропали. Ще й вигнала зі школи, бо уроки, бачте, зараз не проводять.
Подзвонивши у поліцію, Артем наткнувся на глузування з того боку слухавки – було схоже на те, що правоохоронець не повірив жодному його слову. Депутат, замкнений у підвалі? Що за маячня? Діватись було нікуди – узявши з дому велосипед, хлопець чимдуж прямував у єдине місце, де достеменно знали про місцезнаходження Ігоря – у міську раду.
Та, як і передбачалось, на рецепції йому теж не повірили – Артем не зміг уточнити, помічником якого саме депутата працював Ігор. Тому, залишивши офіційний запит і продиктувавши прізвище чоловіка, хлопець сидів у приймальні на першому поверсі, чекаючи поки хтось до нього вийде.
Знудившись клацати по екрані смартфону, Артем порився у наплічнику і витягнув той самий записник-щоденник, якого поцупив тиждень тому у підвалі. Гортаючи сторінки, юнак все більше дивувався тому, як мислив їх автор. Вперемішку з доказами переваг планової економіки і спогадами про піонерський табір, появлялись все більш радикальні думки. Мовляв, всі біди світу, холодна війна і сутички в Латинській Америці – це недолугий спосіб капіталістичної системи підкорити собі якнайбільшу частину світу, щоб запровадити класову несправедливість і збагатити кишені товстосумів. Натомість світлий комунізм – природній стан речей, до якого людство рано чи пізно саме дійде. Кожен зможе отримувати від держави те, що йому потрібно і віддавати те, що у змозі віддати. Колективізація і бартер повинні були замінити грошову систему, російська мова має звучати з кожного радіоприймача, і все в такім дусі.
Артем відчув, що його буквально нудить від записів у цьому щоденнику. Який же промитий мозок був у того, хто це писав? Автор справді вірив у світле майбутнє шляхом нав’язування усім народам комуністичної моделі поведінки. Відкинувши релігію, історію і національну ідентичність. У кінці автор розмірковував, як гордиться тим, що може сміливо називати себе «русским человеком» в мріє покінчити з усім підпільним націоналізмом так званих «бандерівців». Але Артема на останній сторінці вразив, скоріше, не сам текст написаного, а ім’я та прізвище автора щоденника.
– «Стривай… що?» – вилупив очі юнак. Він добре знав цю людину. Людину, що і зараз продовжувала працювати у школі.
– «Артем Левицький?» – гучний голос кремезного чоловіка змусив хлопця підняти очі і відірватись від записника. – «Мені сказали, у тебе є інформація про Ігоря Радуцького. Я не можу йому додзвонитись».
Піднявшись зі свого місця, хлопець прийнявся розказувати чоловікові, що представився депутатом Валерієм Геннадійовичем все, що відбулося у цей день. І про зачинені кимось двері підвалу, і про таємничу пропажу персоналу школи, не забув також показати і записник з сеператиським текстом, що належав людині, яку Артем добре знав. Почухуючи підборіддя, депутат уважно вислухав юнака, а тоді витягнув мобільний телефон у шкіряному чохлі і набрав кілька повідомлень.
– «Я думаю, у тебе є час, юначе», – з серйозним обличчям звернувся до хлопця Геннадійович, – «Повториш свої свідчення іншим людям. А зараз – поїдеш зі мною».
***
Забираючи павутиння з бороди, Ігор міг лише уявити, на що тепер схожий його дорогий костюм. Розмірковуючи про те, у скільки гривень йому обійдеться хімчистка, чоловік продовжував рухатись вперед у темряву, що пару кроків притуляючись до стіни, щоб не втратити орієнтацію в просторі. Було схоже на те, що це була не кімната, а тунель, якийсь вів кудись далеко вперед. Пройшовши хто зна скільки метрів уперед, Ігор вирішив, що краще буде повернутись до виходу – а що, як Артем уже повернувся, а Агата Владленівна, не побачивши замкненого у підвалі чоловіка, не повірить хлопцю, і знову замкне вихід – цього разу надовго? А що, якщо вона злукавила про те, що чекає електрика, щоб провів світло… Та чи вистарчить йому шоколадних батончиків до того часу, коли хтось з міської ради навідається сюди у його пошуках? На носі були вихідні, а Ігор ще повинен був написати звіт перед тим, як турбувати Геннадійовича, тому чоловік ризикував залишитись тут мінімум ще на пару днів.
Розвернувшись, помічник депутата впевненим кроком попрямував до виходу з тунелю. Та чим ближче він приближався до виходу, тим більше наростало відчуття, що щось не так – він міг заприсягнутись, що з тунелю віяло якоюсь теплотою, наче хтось розпалив багаття. Невже підвал все ж відкрили? Радісно скрикнувши, Ігор прискорив крок, і добравшись до дверей, вигулькнув назовні.
Кремезний чоловік, лице якого приховувала темрява з цікавістю розглядав розбитий ліхтар. Хмикнувши, він підібрав з підлоги шмат поліна і розпрямив спину, щоб закинути його до печі. Спалах полум’я на мить освітило лисину на голові і зосереджене обличчя. Ігорю цей чоловік був знайомий – шкільний сторож Яків Семенович, напевне, відкрив підвал, щоб розтопити котельню. Помічник депутата заспокоєно видихнув – тепер він зможе вибратись із темряви і нарешті смачно поїсти.