Розділ 4. Лінія світла

– «Геннадійович буде десь лише після обіду. Просив тобі переказати, щоб ти обдумано прийняв рішення на рахунок того підвалу», – Надя відклала вбік мобільний телефон і, за звичкою, посміхнулась до Ігоря якоюсь своєю таємничою посмішкою. Чоловік побачив якусь розслабленість у її поведінці – при відсутності керівника вона могла більше часу приділити собі. Ні тобі частих дзвінків і людей, що стовбичать у приймальній, ні дрібних доручень від депутата. Майже вихідний!

 – «Я гадав, він приєднається до мене», – розгублено відповів Ігор, відчуваючи, що на нього звалюється додаткова відповідальність. Якщо він прийме неправильне рішення, від цього може постраждати не тільки його кар’єра чи репутація влади, але й, у випадку ненадійності бомбосховища, і життя людей, що там ховатимуться. До його горла одразу ж підступив клубок, проте, прокашлявшись, чоловік широко усміхнувся секретарці у відповідь, не бажаючи показувати своїх переживань.

 – «Може, водички поп’єш? У кулері ще трохи залишилось», – Надя намагалася згладити ситуацію, проявивши щось на кшталт невинної турботи. Секретарка цілком зрозуміла Ігореве збентеження, однак за весь час її роботи у міській раді вже надивилась на зелених помічників, у яких трусилися коліна, але з часом вони ставали дедалі впевненішими, а відповідальні доручення більше не визивали в них подібного збентеження. Вона була упевнена в тому, що і у Ігоря все вийде. Хотіла у це вірити.

Ковтнувши холодної води із паперового офісного стаканчика, Ігор відчув, як вона розтікається по його стравоходу. Він намагався заглушити у собі дивну тривогу, що виникла у нього в голові при згадці про той підвал. Ох, не так він уявляв собі уранці цей день. Думав, що у складі повної урядової делегації під’їде до школи на одній із службових машин, впевнено зайде у будівлю, а тоді у підвал, вичищений і освітлений, повністю готовий до експлуатації. Міг би ще бути якийсь навіть шведський стіл…

Подумавши про частування, Ігор відчув, як у нього скрутився шлунок – він так і не встиг сьогодні поснідати, витративши весь час на підготовку до інспекції. Як виявилось – даремно. Тепер він зможе справити враження на Геннадійовича лише, якщо грамотно підготує звіт про роботу. Виходячи із будівлі і прямуючи на автобусну зупинку, Ігор надіявся тільки, що це не забере у нього багато часу. А потім він замовить собі в ресторані щось дороге і ситне і наїсться від пуза. Шлунок голосно бурчав.

Проходячи повз будівлю школи, Ігор помітив все ту ж компанію підлітків – Артем щось жваво розказував своїм друзям, а ті голосно сміялись і теж намагались жартувати. Побачивши чоловіка, юнак скрикнув і помахав йому рукою. Ігор помахав у відповідь, щоправда, більш стримано – йому потрібно було підтримувати імідж молодого чиновника а не вчорашнього студента. Хоча, чесно кажучи, мало хто звертав на них увагу.

У школі його зустріла директорка особисто – як і він, жінка, напевне, думала, що до них прийде ціла делегація. Натомість, побачивши самотнього Ігоря, Агата Владленівна помітно спохмурніла, проте жваво відтарабанила свою завчену промову і запросила помічника депутата одразу відвідати підготовлений до інспекції підвал. Завгоспа, як і Якова Семеновича ніде не було видно – мабуть, директорка хотіла відтягнути всю увагу на себе і особисто провести чиновникам екскурсію підвалом. А якщо так, то сховище, ймовірно, таки вдалось підготовити у такий короткий час.

Ігоря зустріли нові масивні залізні двері, що тепер перетворювали підвал на якийсь бункер – здавалось, коли в майбутньому заржавіють і вони – жодна кувалда не впорається. Встромивши великий ключ у замкову щілину дверей, директорка відімкнула сховище і жестом запросила Ігоря зайти всередину. Як і тиждень тому, чоловіка зустріла суцільна темрява, однак тепер під ногами не хрустіли обломки меблів і не шаруділи старі зошити. Запах теж помінявся – схоже, підвал намагались також і провітрити і навіть провели якусь вентиляцію.
 – «Електрик повинен провести сюди світло десь через пару годин – старі дроти прийшлось демонтувати згідно з закінченням строку експлуатації. Натомість ми користуємось оцим», – жінка увімкнула великий ліхтар, який тиждень тому приніс сюди Семенович, і підвал залило яскраве світло.

В око одразу впадала просторість підвального приміщення – якщо тиждень тому нагромадження всякого сміття заважала оцінити масштаб кімнати, то тепер Ігоря зустріли лише голі вимиті стіни і ряди шкільних крісел, підготовлених для зручності людей, що переховуватимуться тут у випадку тривоги. Було тут також і декілька парт, на яких стояли пляшки з водою і смаколики, які зазвичай можна було купити у шкільній їдальні. Не перестаючи звітувати, Агата Владленівна розказувала про те, що на днях тут планують навіть провести інтернет і встановити декілька ліжок. Для підтримки комфортної температури планувалось також відновити експлуатацію старої котельні, яка знаходилась у іншій кімнаті.

З одного боку Ігор розумів, що за такий короткий час при відсутності більшості працівників школи привести підвал у такий порядок було доволі складно, тому відсутність електрики, опалювання та інтернету на даний момент не являлося суттєвим мінусом. З другого боку, якщо все так, як звітувала директорка, то нічого більше не заважає дати дозвіл на експлуатацію сховища найближчими днями. Тим більше, для Ігоря все виглядало доволі пристойно.

 – «Я відійду на хвилинку», – перервала свій завчений звіт Агата Владленівна, і попрямувала до виходу із підвалу. Ігор, за звичкою, витягнув з кишені свого піджаку мобільний телефон і перевірив сигнал – ґаджет показував дві поділки. Зв'язок, хоч і поганий, але був. Задумливо дивлячись на лінію світла, що вибивалася із прочинених дверей підвалу, чоловік узяв із парти запропонований школою шоколадний батончик , розгорнув і надкусив його. У шлунку все ще було пусто, а так він хоч якось заглушить голод. Закінчивши з батончиком, Ігор схопив також і пляшку води, і моментально висушив половину.