Розділ 3. Бюст Леніна

Пронизливий гул луною відбивався від стін навколишніх будівель – у центрі міста сигнал повітряної тривоги лунав одразу із кількох місць з мінімальною затримкою, тому повітря заповнив нерівномірний какофонічний звук, ніби хтось сів одразу на декілька акордеонів. Люди, голосно висловлюючи своє незадоволення, немов мурахи, виходили з магазинів, офісів та інших будівель, і прямували до найближчих укриттів. Хто – у підвал власного дому, хто – на підземну автостоянку торгового центру. Були й такі, хто абсолютно ігнорував сигнал, продовжуючи займатись своїми справами. Деякий громадський транспорт зупинявся, і водії наполегливо закликали пасажирів перейти в найближче бомбосховище.

Для міста повітряні тривоги уже не були чимось невідомим і страхітливим – більшість людей добре знали, куди їм прямувати, і кого вони там зазвичай зустрінуть. У сховищах у них був шанс нарешті познайомитись із сусідами, обговорити останні новини з фронту і облаяти ворога. Не було і відчуття тотальної безпеки – пара «прильотів» ясно давала зрозуміти, що від влучання ніхто не застрахований, і краще було на всякий випадок себе убезпечити. Тим більше, від нещодавнього влучання у нафтобазу, уламки розлетілись на декількасот метрів, зачепивши випадкових перехожих.

Артем гучно вилаявся, зістрибуючи з залізної труби, що була частиною конструкції спортивного обладнання шкільної площадки. Інші підлітки давно розійшлися хто куди, і вже напевне прямували до різних укриттів. А отже, на нього чекало декілька годин нудьги серед різношерстої маси людей, що зазвичай розповідали одне одному різноманітні резонансні фейки з інтернету і голосно зойкали, поширюючи панічні настрої серед населення. Танки в передмісті? Диверсант з бомбою в штанях в кожному підвалі? Як би не так…

Не довго думаючи, Артем затримав свій погляд на дверях чорного входу у школу, які забув закрити Семенович, коли тягнув всередину якісь інструменти. Судячи по всьому, підвал уже відімкнули, а зараз – повітряна тривога. Логічно було б попросити прихистку саме там, тим більше, Артему теж було цікаво, що знаходиться за цими масивними дверми. Поки підвал ще не зачистили.

Зайшовши всередину, хлопець ледве не наткнувся на директорку, що спішно йшла кудись у своїх справах, занурившись у екран свого телефону, і, на щастя, не помітила підлітка. Перечекавши, поки вона відійде на достатньо далеку відстань, Артем пішов прямо по коридору, який закінчувався спуском у підвал.

Як і очікувалось, двері були відкриті. Чи, краще сказати – зламані. Старий ржавий замок, який школярі уже пробували колупати всім –  від дівочих шпильок до кишенькових ножиків, тепер самотньо лежав біля стіни, деформований і переможений. Навколо нього валялись дерев’яні уламки дверей. Самі ж двері були напіввідчиненими, а в суцільній темряві, що знаходилася за ними де-не-де вигулькували спалахи від кишенькового ліхтарика. Було схоже, що Ігор уже проводив свою інспекцію усередині. Не вагаючись, Артем прошмигнув усередину і повільно пішов вздовж стіни, намагаючись не зачепити нічого у темряві.
 

***

 – «Хіба ви не збираєтесь вмикати свій ліхтар?» – запитав свого супутника Ігор, даремно намагаючись роздивитись якісь деталі з допомогою свого кишенькового джерела світла, якого вистарчало лише на те, щоб трохи освітити дорогу перед собою.
 – «Я увімкну його отам, біля стіни, щоб краще було видно всю кімнату», – здавалося, Семенович просто кепкував із Ігоря, добре відчуваючи його невпевненість. Старий, на відміну від чоловіка, ступав твердо і акуратно, не зачіпаючи речей і уламків старих меблів, що вигулькувати із темряви то тут, то там. Здавалось, він міг пересуватись підвалом і з закритими очима.

Нарешті, добравшись до стіни, на яку вказував, сторож постава ліхтар на одну із полиць старої шафи і увімкнув світло. Ігор одразу ж рвучко зажмурився, прикривши долонею очі. А, коли опустив руку – його погляду відкрилася похмура картина старезного шкільного підвалу.

Окрім зауважених раніше фрагментів шкільних парт та інших меблів, підвальна кімната була усіяна книгами, зошитами та іншим старим шкільним приладдям. Були тут і чорнильниці, яких зараз у школі навряд чи побачиш, фрагменти чорнильних ручок і лінійок, у яких від часу стерлися цифрові позначки, кимось погризені олівці, видерті сторінки із зошитів, розписаних каліграфічним почерком. Розкидані червоні палітурки старих підручників, якісь шкільні журнали з підозріло високим процентом двійок навпроти дитячих прізвищ, написаних яскраво червоною ручкою. Перед Ігорем розкрився цілий «клондайк» раритетних шкільних артефактів із різних десятиліть минулого століття. А на поличці, поряд зі встановленим ліхтарем, на цю всю купу шкільних знань осудливо дивися бюст Володимира Леніна.

 – «Нічого собі!» – першим порушив тишу Артем, заставивши здригнутись Ігоря, проте за мить його очі набули подібного, як у Леніна, виразу.
 – «Ти що тут робиш?» – чоловік намагався звучати якомога суворіше, проте хлопець, цілком ігноруючи його, роздивлявся старі підвальні експонати. В руці він крутив одну з книжок з червоною палітуркою, що, здавалось, мокла і висихала уже сотні раз.
 – «Марксізм-Лєнінізм? Серйозно?» – Артем голосно зареготав, намить забувши, що із ним немає його друзів. Проте, швидко замовкнув, не відчувши підтримки. І хоч Ігоря він сприймав за свого, насуплене обличчя Семеновича заставило його ковтнути слину – хлопець завжди побоювався цього кремезного старого.

 – «Левицький, правильно? Раз ти вже тут, допоможеш мені винести звідси весь цей мотлох, коли пан депутат піде», – спокійно сказав сторож, і Артем одразу зрозумів, що викрутитись йому не вдасться.
 – «Там тривога…» – хотів було почати свою завчену промову хлопець, проте три насуплені обличчя, враховуючи гіпсовий бюст, натякали йому, що зараз краще промовчати.
 – «А що там?» – Ігор вказав на майже непомітні в напівтемряві двері десь у глибині підвальної кімнати.
 – «Котельня», – відповів Семенович, навіть не кліпнувши, – «там теж повинно бути достатньо місця для людей».