Розділ 2. Старий знайомий

До школи Ігорю знову прийшлось добиратись громадським транспортом. Якийсь неохайний, пристарілий на вигляд чоловік безперестанку витріщався на його годинник, тому, щоб не бентежити пасажирів, Ігор запхав руку до кишені піджака. Продивившись всю поїздку у вікно, чоловік вийшов на потрібній зупинці і покрокував знайомою вулицею, що вела до його рідної школи. Згадавши, як у дитинстві зрізав шлях через дірку в огорожі, щоб виграти пару хвилин і не отримати прочухана за запізнення, Ігор чомусь хижо посміхнувся – чекали ж його зараз либонь біля головного входу. Що буде, коли інспектор з’явиться у них за спинами, обійшовши через шкільний двір? Не вагаючись ні миті, він підійшов до знайомого проходу в огорожі, що завжди був прикритий густими кущами, і проліз усередину, намагаючись не зачепити сітку піджаком.

Знайома шкільна спортивна площадка з тих років анітрохи не помінялась – хіба що на лавки встановили нові дошки, перефарбувати декілька турніків і ворота. Футбольне ж поле виглядало так, ніби у двір влучила ракета – трава там не росла, здається, ще з радянських часів, всюди було болото і нерівності. Площадку давно слід було відремонтувати, проте Ігор знав, що у депутатів завжди знаходились більш нагальні потреби, ніж фінансування шкільної інфраструктури. Тим більше, що фінансування із центру ледве вистарчало, щоб утримувати інфраструктуру міста у задовільному вигляді.

Задумавшись над якістю площадки і обдивляючись облуплену стіну школи, Ігор зловив себе на думці, що і справді входить в роль прискіпливого інспектора. Проте, незалежно від того, що він написав би у своєму звіті, скоріш за все школа ще довго не дочекається пристойного ремонту – левова частина бюджету зараз ішла на потреби воєнних. Тим більше, що віднедавна будівля не експлуатувалась – ще з часів коронавірусних обмежень школярі перейшли на дистанційне навчання, і судячи з недавніх подій, вчитись із дому їм прийдеться іще деякий час.

Проходячи повз стійку з баскетбольним кільцем, Ігор помітив декількох підлітків, які щось жваво обговорювали. У шкільні роки він і сам любив сидіти у тіні баскетбольного щитка разом з компанією однокласників, тому не дивно, що це місце облюбували діти з молодших класів. Пильно дивлячись, чи нема бува у руках підлітків чогось, що заборонено приносити в школу, Ігор розпрямив плечі і підійшов просто до них.

 – «Хлопці, а що ви тут робите?» – звернувся до компанії, – «В такий час не рекомендується знаходитись на спортивних площадках».
 – «Уроки прогулюємо, не бачиш?» – відповів хтось із компанії, і одразу їх регіт відбився від стін школи, заповнивши площадку. Ігор одразу ж згадав себе у їхньому віці, коли все, що десь віддалено нагадувало жарт, супроводжувалось підлітками подібними звуками дикої природи.
 – «Стій, а я тебе знаю», – відізвався другий підліток, – «Ти – Ігор Радуцький з 11-А. Ну і бороду відростив!»
 – «А ти..?» – розгублено протягнув чоловік, намагаючись згадати, хто був перед ним.
 – «Артем. Левицький, з 3-В. Ну, вже з 11-В, як бачиш».

Ігор одразу ж згадав білявого підлітка, з яким декілька раз пересікався у шкільних коридорах і одного разу замінював у їхнього класу вчителя економіки. Артем тоді прагнув знайти спільну мову зі старшокласниками, щоб хвалитись своїми зв’язками перед однокласниками і бігав хвостиком за їхньою компанією прогулювати уроки за гаражами. Зараз же перед ним стояв майже дорослий юнак, що ростом і статурою не поступався йому самому. Його риси обличчя загострилися, а погляд став твердим і впевненим.

 – «А що, власне, ти тут робиш? Вирішив провідати старого друга?» – витягнув чоловіка із думок Артем.
 – «Я по роботі. Маю перевірити шкільний підвал, чи можна його використовувати як бомбосховище», – признався Ігор і поглянув на циферблат свого годинника.  – «Схоже, мене чекають із головного входу. Але я вирішив пробратись сюди. Як у старі-добрі».
 – «То ти тепер якийсь чиновник? Інспектор?» – спитав Артем, широко відкривши очі. Підлітки, що недавно голосно гомоніли поряд, замовкли і нашорошили вуха.
 – «Помічник депутата» – гордо відповів Ігор. Він явно відчував себе далеко не чужим серед цих підлітків. На хвилиночку – майбутніх виборців.
 – «Тепер і депутатів змушують лазити по підвалах?» – пирхнув від сміху один із хлопців, – «хоча, якщо файно бабахне, вони самі першими і полізуть під землю».
 – «І ти полізеш», – серйозно відповів Ігор, – «Всі полізуть. Головне, щоб всім місця хватило. Тому я і тут».
 – «А ти взагалі був колись у тому підвалі?» – запитав Артем, – «скільки себе пам’ятаю, там завжди було замкнено. Замок давно заржавів».

Відповівши негативно, Ігор знову задумався – здавалось, навіть у його шкільні роки ці двері завжди залишалися замкненими. Здавалося, підвал не експлуатували вже давненько і навряд чи він був готовий утіснити у себе людей. Проте, доручення є дорученням, і схоже, він якраз буде тим, хто нарешті зазирне за двері, яким приписували багато шкільних легенд у його дитячі роки.

 – «А якщо звідти вибіжить ціла зграя щурів? Або, знайдуть трупи малих прогульників, яких убив сторож? Він, кажуть, трохи маніяк», – не вгавав Артем, збуджено перебираючи варіанти. Видно було, що і йому цікаво, що ховається за тими дверми.
 – «А я чув, що там знаходяться радянські книжки в яких є відповіді на всі контрольні з математики,» – встряв у розмову один із підлітків, – «не думаю, що міністерство освіти ночами сидять і придумують все нові і нові задачі і приклади. Навіть ЗНО списують зі старих підручників!»

Ігор мовчав. Він і сам пам’ятав подібні шкільні небилиці, зв’язані із цими дверми. Що, мовляв, там знаходилась схованка партизан повстанської армії, там вони і полягли, залишивши біля себе всю зброю і гранати. Ходили також і більш містичні версії на кшталт секретного класу привидів, що знову і знову змушені залишатись на наступний рік, не в змозі скласти іспити. Як би то не було, але сьогодні він нарешті розкриє таємницю шкільного підвалу. Хоча скепсис йому підказував, що крім пилюки і старих шкільних меблів нічого незвичайного він там не знайде. Не зіпсувати тільки би костюм.