Розділ 1. Доручення

Тримаючись за поручень в рейсовому автобусі, помічник депутата міської ради Ігор Радуцький намагався не озиратись по сторонах, боячись перехопити чийсь погляд. Воно і не дивно – серед одітих у повсякденну одежу пасажирів він занадто сильно виділявся – дорогий прогладжений костюм і стильний ручний годинник подарований йому в день, коли чоловік нарешті заступив на свою посаду. Зачіска і борода, нещодавно відшліфовані в елітному барбершопі тільки підкреслювали його образ заможного і педантичного молодика. Дивним було лише одне – що такий багатий на вигляд чоловік забув у громадському транспорті?

Пожертвувавши свій «Паджеро» на потреби армії, Ігор залишився без коліс. І хоч грошей ще  вистарчало, щоб купити собі натомість якусь просту вживану машину, чоловік вирішив повернутися до того старого способу пересування, яким користувався ще у шкільні та студентські роки. Не врахував Ігор тільки одного – його зовнішній вигляд дійсно привертав забагато уваги. Чоловік не раз чув за спиною перешіптування, з яких міг розібрати окремі образливі слова і косі, майже ворожі погляди із задніх рядів автобуса. Схоже на те, що у місті не любили занадто відвертих показушників, що вихваляють своїм зовнішнім виглядом заможний спосіб життя.

Звідки їм було знати, що Ігор підтримує такий імідж, помилково думаючи, що це допоможе йому у просуванні в кар’єрі? А пересування на громадському транспорті повинно було показати майбутнім виборцям, що він – з народом? На ділі ж з таким підходом у нього було мало шансів завоювати довіру цих людей, якби вибори проходили саме у цей час. Проте, відсутність досвіду у політиці і стереотипне мислення підштовхувати Ігоря думати, що він все робить правильно.

Вийшовши на своїй зупинці в кількох десятках метрів від будівлі міської ради, він поправив свою краватку і впевненим кроком попрямував до місця роботи, проводячи рукою по кишені піджака – не вистачало тільки, щоб у такий відповідальний момент у нього поцупили телефон. Ґаджет був на місці, тому непомітно видихнувши, Ігор перейшов дорогу і зайшов у будівлю.

Показавши перепустку молодому бритому охоронцю, який в черговий раз не впізнав молодого помічника депутата, чоловік піднявся на свій поверх і зайшов у приймальню, де сиділа Надя – секретарка його керівника – депутата Валерія Геннадійовича. Жінка, якій на вигляд було не більше тридцяти, широко всміхнулася, побачивши новоприбулого.

 – «Щось ти сьогодні зарано, Ігорю. Геннадійович проводить зустріч із представником муніципального комітету. Прийдеться почекати. Кави хочеш?»
 – «Не відмовлюсь,» – чоловік усміхнувся у відповідь, машинально поправляючи зачіску, – «Є здогадки, навіщо він мене викликає о такій порі?»

Зазвичай, депутат викликав Ігоря в кабінет на розмову десь ближче до вечора. Сьогодні ж, подзвонивши о сьомій ранку, попросив прибути на початку робочого дня, посилаючись на те, що має для помічника завдання. Заінтригований, Ігор одразу ж прийнявся приводити себе в порядок, намагаючись постати перед керівником у якомога більш презентабельному вигляді.

Узявши з рук секретарки паперовий стаканчик з подвійним еспрессо, Ігор удав, що не помітив, коли Надин мізинець грайливо доторкнувся до його руки. Знаходячись в оточенні одружених чоловіків середнього віку жінці було важливо попрактикуватись у флірті з кимось, хто в теорії міг оцінити її бездоганну косметику і зі смаком вибрану одежу, яка вдало підкреслювала усі принади її фігури. Так, як Геннадійович був вірним сім’янином, а інші його помічники не підходили за тільки їй відомим критеріями, Надя відчайдушно намагалася привернути до себе увагу Ігоря, заставляючи його задуматись над тим, щоби покликати її якогось дня у кав’ярню, дарма, що негласний корпоративний етикет закликав утримуватись від службових романів.

Перекинувшись із секретаркою декількома повсякденними фразами, Ігор дочекався, коли із кабінету депутата вийде, на вигляд, ціла делегація якихось невідомих чоловіку чиновників, які голосно продовжувати обговорювати робочі моменти, і, опустивши паперовий стаканчик з-під допитої кави, підійнявся зі шкіряного дивану, на якому зазвичай чекали зустрічі відвідувачі. Надя за цей час уже встигла повідомити Валерію Геннадійовичу про те, що помічник його чекає, і,  почувши декілька схвальних слів із трубки, мовчки кивнула Ігорю на двері, не забувши знову йому усміхнутись.

Чоловік зайшов у кабінет керівника у піднесеному настрої. Обстановка робочого місця депутата знову якось змінилась – не було картин, куплених якось на благодійному аукціоні, що ще вчора тут висіли а також візуально збільшилась кількість різноманітних папок з документами на столі. Геннадійович підняв голову і жестом вказав на крісло поряд із собою.

 – «Сідай, Радуцький», – депутат щось клацав на комп’ютері, шукаючи, напевно, потрібний лист у своїй поштовій скриньці. Останнім часом у нього, як і у всіх можновладців, хто сумлінно залишився у місті виконувати свої обов’язки під час війни, помітно побільшало роботи. А це, у свою чергу, збільшувало кількість доручень і для помічників, яким був Ігор.

 – «У мене для тебе важливе завдання. У зв’язку з нехваткою кваліфікованих кадрів ми не встигаємо вирішити усі завдання, які стоять перед нами в цей непростий час…», – Геннадійович говорив так, ніби зачитував якусь завчену промову, що трохи здивувало Ігоря – зазвичай керівник висловлювався більш приземленими фразами.

 – «Як ти вже знаєш, у зв’язку з початком бойових дій і прецедентами у вигляді декількох влучань ворожих ракет у будівлі критичної інфраструктури міста мерія розпорядилась здійснити перевірку усіх підвалів, що знаходяться у навчальних закладах на предмет можливості використання їх в якості бомбосховищ на випадок повторних обстрілів. Часу нам на це дали до кінця місяця.
Деякі із шкільних керівників уже встигли відзвітувати про готовність прийняти людей під час повітряних тривог. Інші ж на запит не відповіли, тому їм прийдеться нанести візит у якості інспектора і дати оцінку готовності або виділити час на підготовку підвалів до експлуатації…».