Глава 17

Він опустив Мейделін на землю без жодних пояснень і кинувся до Амайї. Її руки тремтіли, вона намагалася підвестися, але біль скував рухи.

— Не варто... — прошепотіла вона, затинаючись. — Я сама…

— Тихо, — перебив її Ейдан.

Перш ніж вона встигла щось заперечити, він обережно підняв її на руки. Для неї цей дотик здавався громом серед ясного неба. Вона відчувала його подих, тепло тіла, ритм серця, який збігався з її власним. Світ раптом зменшився. З усього лісу, всієї вежі, усіх років, до цих кількох митей.

— Я важка, — прошепотіла вона, соромлячись власного тіла.

— Ви легка, як політ, — Ейдан дивився в її оі та злегка всміхнувся. — Ви просто давно не літали.

Вони йшли мовчки. Амайя чула, як позаду роздратовано сопе Мейделін, яку залишили саму. Уперше за довгий час вона відчувала себе не тінню, а кимось справжнім. Тіло боліло, але душа ніби розцвіла. Ейдан обережно поставив Амайю біля коня. Вона трохи поморщилася, коли спробувала опертися на пошкоджену ногу, але не скаржилася.

— Не ворушіться, — Амайя спіймала в голосі Ейдана нотку, яку досі не чула. Турбота, котра не потребувала підтверджень.

Він узяв її кінську вуздечку й підійшов до тварини. Сіра кобила схвально кивнула головою, ніби теж відчувала атмосферу. Амайя дивилась, як його руки вправно перевіряють сідло, поправляють стремена, піднімають її ногу, вкладаючи в них обережність, якої ніколи не знала навіть у дитинстві. Її долоні самі потягнулись до його плеча, шукаючи опори.

Ейдан підтримав її за талію і мовчки посадив у сідло, ніби це було природно, наче його не лякали її шрами. Амайя сором’язливо опустила голову:

— Дякую.

Мейделін, яка весь цей час зосереджено поправляла собі зачіску, нарешті підступила до свого коня.

— Ейдане, — вона кокетливо зітхнула, — боюся, я теж не зовсім впевнена в сідлі після такої травми.

— Вашу ногу не зачепило, — з його вуст це прозвучало дещо грубо.

Мейделін спалахнула, проте швидко сховала роздратування за усмішкою.

— Але я таки спіткнулась. Ви такий уважний з Амайєю. Це несподівано.

Ейдан підвів на неї погляд. Його очі не усміхались.

— Я просто допоміг їй. Це все.

Він підійшов до Мейделін та допоміг осідлати коня. Зробив це швидко, різко, без жодної нотки того тепла, що ще хвилину тому віддавав Амайї. Мейделін мовчала, але її постава змінилася: спина випрямилась, погляд став гострішим. Мабуть, вона зрозуміла, що її гра не працює.

Вони рушили до маєтку. Ейдан залишився поруч із Амайєю, тримаючи вуздечку її коня у своїй руці, хоч вона й запевняла, що зможе сама. У погляді Мейделін, яка їхала позаду, вже зріла буря. Смеркалося, коли вершники повернулися до родового маєтку. Ейдан допоміг злізти з коней спочатку Амайї, а потім Мейделін. Слуги швидко взяли коней. Ейдан ледь вклонився, тримаючи руку Мейделін трохи довше, ніж того вимагала пристойність:

— Дякую за цікаву екскурсію. Я попрошу покликати цілителя. 

Відпустивши руку, він зник у глибині західного крила. Амайя зайшла до холу втомлена, але внутрішньо наповнена. Її нога пульсувала болем, але це не здавалося важливим. Серце досі берегло тепло рук чоловіка.

— То це твоя нова роль? — голос Мейделін прорізав тишу, мов лезо.

Амайя обернулася. Кузина стояла на сходах, опираючись на перила з надмірною грацією. Її сукня трохи припорошена пилом, обличчя як завжди ідеальне, але очі горіли злістю.

— Я не розумію, про що ти, — Амайя винувато опустила голову.

— Невже? — Мейделін насупила брови. — Ти завжди була тихою. Скромною. Безпомічною. І в цьому твоя сила. Тебе жаліли, не помічали, а ти спостерігала. А сьогодні ти переграла мене на моєму полі.

— Якщо ти про Ейдана…

— Саме про нього. — Мейделін поклала руки в боки. — Ти ж не думаєш, що він справді тобою зацікавився? Він милосердний. Ним керувало співчуття, а ти скористалась цим. Ти знала, як виставити себе жертвою і навіть пошкодила ногу тоді, коли він ніс мене на руках. Знаю тебе, Амайє. Ти не така безневинна, як здаєшся.

Амайя мовчала. Її губи тремтіли, але не від образи, а від стриманої гідності. Вона підняла голову.

— Я справді пошкодила ногу. Це нещасний випадок.

— А що не випадкове? — насмішкувато кинула Мейделін. — Щоразу, коли хтось дивиться на тебе з добром, ти мовчиш. Чекаєш, доки цей погляд стане теплішим. Ти завжди чекаєш, і завжди отримуєш своє.

— Я нічого не просила.

— Саме тому й страшна. Бо ніколи не просиш, але все одно з’являєшся в потрібний момент. У тіні. І відбираєш.

— Я нікого у тебе не відбираю, Мейделін, — голос Амайї звучав тихо, але твердіше, ніж зазвичай. — Якщо ти боїшся втратити щось, то значить, ти його ніколи не мала.

Декілька секунд тривала тиша. Потім Мейделін повільно піднялася сходами вгору, не озираючись.

— Тоді готуйся до гри, кузино. Вона тільки починається.

Двері її покоїв зачинились різко. Амайя залишилась у холі.