Глава 16

Вранці Амайя сиділа у столовій залі на звичному місці ближче до вікна. Мейделін увійшла останньою. У кремовій сукні з вишивкою по корсету, злегка запізнюючись, але демонструючи це як чесноту. 

— Сьогодні сонце встало раніше за вас, — Франклін не стримався від уїдливого коментаря.

— Сонце не мусить заплітати волосся, батьку, — на вустах Мейделін засяяла посмішка. 

Вона сіла біля Ейдана. Він намазував хліб маслом:

— Учора я переглядав карти. Вежа на південному пагорбі досі позначена як "Вежа Авреї". Вона ще збереглася?

— Так, — Франклін кивнув. — Це давня історія. Згідно з легендами, батько Авреї, мій пращур, був жорстоким. Замкнув доньку в башті та позбавив спадку. Кажуть, вона померла молодою, але вежа збереглася.

— Це недалеко? — Ейдан явно зацікавився.

— Півтори милі на південь від маєтку. Через гай, а потім схил. Хочете побачити?

— Було б цікаво. Вежі такого віку нечасто зберігаються в оригінальному стані. Я б оцінив кладку.

Мейделін схилила голову, граючи на тонкому голосі:

— Я могла б показати. Колись ми із кузиною бігали туди збирати ожину. Знаю кожну стежку. Навіть ті, що на картах не позначені.

Франклін підняв брови, не відриваючись від свого вареного яйця.

— Не варто йти удвох. Якщо хочеш вирушити, візьміть із собою Амайю.  

Амайя ледь не вдавилася чаєм. Їй не хотілося ставати свідком їхніх воркувань. Вона почала відмовлятися:

— Не впевнена, що це буде зручно, я… — :

— Це не про зручність, а про пристойність, — Ейдан перебив її та не дозволив договорити. — Ідіть з нами.

Мейделін на мить зміряла кузину сердитим поглядом, але натягнуто всміхнулась:

— Авжеж, люба. Ходімо з нами.

— Тоді вирушаємо після обіду, — Ейдан миттю прийняв рішення. — Якщо, звісно, вашому батькові це до вподоби.

— Нехай, тільки обережно, — Франклін кивнув. — Стара вежа не місце для жартів. 

Для Амайї весь день минув у напруженому очікуванні. Сонце пробивалося крізь крони дерев, коли вони втрьох залишили позаду родовий маєток. Амайя, загорнута в темно-синій плащ, їхала мовчки. Вітер грався її  темними пасмами, які вибилися з-під каптура, а погляд ковзав по спинах Мейделін та Ейдана, котрі їхали трохи попереду.

— І навіщо ми туди їдемо? — з притворною втомою зітхнула Мейднелін. — У тій вежі ж нічого немає, тільки павутина і старі легенди.

— Можливо. Але й камені мають пам’ять, — Ейдан злегка кивнув.

Амайя впіймала себе на тому, що посміхається. Його стриманість як броня, витончена, але міцна. Хоч він не відвертався від Мейднелін, проте у ньому не було звичної чоловічої легкої улесливості. Ніби його інтерес лежав десь глибше, за межами того, що можна помацати й заполонити одним дотиком.

Стежка звужувалася, ліс поволі відступав, і перед ними виросла стара кам’яна вежа. Самотня, поросла плющем, з єдиним вузьким входом. Амайя зістрибнула з коня:

— У дитинстві ми називали її Вежою Зітхань. Кажуть, тут колись жила жінка, яка кохала чоловіка всім серцем.

— То була відьма, — усміхнулась Мейделін. — Або якась чергова дурненька, що надто багато чекала.

Ейдан кинув короткий погляд у бік Амайї, ніби запитував, чи легенда й досі болить.

Усередині вежі пахло старим каменем і пилом часу. Повітря вологе, як у винному погребі, а кроки лунали надто голосно. Вони піднялися сходами до вершини. Звідси відкривався краєвид на весь долинний ліс, у якому губився їхній маєток.

— Тут гарно, — Ейдан зупинився біля віконної амбразури.

Мейделін підійшла ближче, її долоня доторкнулась його руки. Проте він не відповів жестом. Лише мовчки ступив убік.

— Амайє, ти ж любила це місце, пам’ятаєш? — з удаваною доброзичливістю мовила кузина. — У нас були такі ігри. Ти завжди грала за привида.

Амайя не відповіла. Мовчки дивилася у вікно і відчувала на собі погляд Ейдана. Він поправив сюртук:

— Я вважаю, привиди найвірніші істоти. Вони не зникають, навіть коли від них тікають.

Мейделін удавано засміялась:

— Я б з радістю залишила привидів у минулому, а натомість піднялася на бал. А ви, Ейдане?

Він відповів не одразу.

— Інколи те, що лишилось у минулому, не хоче бути забутим.

Сонце зайшло за обрій і вони вирішили повертатися. Ейдан перший спускався сходами. За ним йшла Мейделін. Раптом, з абсолютно прямою спиною, вона зупинилася та викрикнула:

— Ой, моя нога!

Ейдан на мить нерухомо застиг та обернувся. Мейделін трималась за стіну, з удавано змученим виразом обличчя. Її щиколотка мала цілком нормальний вигляд, але вона примружилась і зітхнула з драматичністю акторки, якій аплодували зали.

— Я підвернула ногу. Це боляче. Я не зможу йти.

Амайя спостерігала мовчки, стискаючи руки в рукавицях. Вона знала цей тон, а цю позу бачила вже сотні разів. Ще з дитинства Мейделін вміла робити із себе жертву, і завжди знаходився той, хто кидався її рятувати.