Глава 12

Кузина боляче стиснула лікоть. Вона наче мстилася за щось. Амайя дотримувалася вигаданої легенди:
— Мене щось вкусило. Ти ж чула.
— Якби ти не була потворною, то я б подумала, що Ейдан залицявся до тебе. Чи точніше ти нього.
В очах Мейделін вирувала злість. Амайя не розуміла її ревнощів, проте сказати правду не могла. Дівчина похитала головою та вдавано розсміялася:
— Яка дурниця! У тебе багата уява. Невже гадаєш, що герцог Бартонс відмовиться від красуні й проміняє її на потвору? Крім того, він схожий на людину, яка дотримує слова. Ейдан обіцяв одружитися з тобою, отже, так і буде.
— Обіцяв, але чомусь цього не робить, — Мейделін відпустила руку Амайї. Щоб вгамувати її злість, дівчина висунула несміливе припущення:
– Може сьогодні на романтичній прогулянці він зробить пропозицію?
— Думаєш? — Мейделін враз ожила. Вона заплескала в долоні, — ну, звісно. Цілком ймовірно. Захід сонця, неспішна прогулянка, спів стрибунців. Ох, а він романтик.
Амайя раділа, що змогла перемкнути увагу сестри й вона більше не з'ясовувала справжні стосунки між нею та Ейданом. На вечірній променад Мейделін збиралася наче на бал. Пишна сукня, зачіска з кучерями, дорогі прикраси. Довго крутилася біля дзеркала та мала ідеальний вигляд. Поруч з нею, у простецькій сукні, Амайя здавалася блідою тінню. Проте дівчина зовсім не засмучувалася з цього приводу. Її більше турбувала сьогоднішня розмова. Хоч вона і сподівалася на згоду сестри, але її мучили сумніви. Спустившись на перший поверх, одразу помітила Ейдана. Він стояв у холі з букетом розкішних червоних троянд. Темно-зелений костюм йому личив, а ідеально начищене взуття додавало охайності. Чоловік простягнув букет Мейделін:
— Ви як завжди сьогодні чарівні!
— Дякую, — дівчина взяла букет до рук та широко всміхнулася, — як ви дізналися, що троянди мої улюблені квіти?
Амайя закотила очі доверху. Цю казочку про улюблені квіти, Мейделін розповідала усім кавалерам, незалежно від того які квіти їй дарують. Вона називала улюбленими гербери, тюльпани, гвоздики, і навіть ромашки, хоч насправді любила гортензії. Ейнар стримано кивнув:
— Згідно з моїми спостереженнми, троянди подобаються майже усім.
— Не заперечуєте, якщо я віддам їх служниці, щоб поставила у воду? - Мейделін невинно змахнула віями та зарилася носом у троянди. На повні груди вдихала їх аромат.
— Звісно ні, це ваші квіти, — Ейнар кинув співчутливий погляд на Амайю. Поки Мейделін носилася з букетом, він нахабно розглядав сукню Амайї. Поглядом чіплявся за ключиці, окреслив тонкий стан та зупинився на її очах. Вони мовчки дивилися одне одному у вічі навіть не кліпаючи. Здавалося ніхто з них не міг відвести погляду. Мейделін вдавано кахикнула:
— Я готова!
Ейдан виставив лікоть й вони вийшли надвір. Амайя йшла дещо позаду, але чула розмову майбутніх наречених. Сестра щебетала про весілля, а чоловік погоджувався майже з усім. Здавалося, що святкування абсолютно його не бентежить. Вони зупинилися біля озера вкритого широким лататтям. Ейдан забрав лікоть та поправив камзол.
— Мейделін, припускаю після весілля вам може бути самотньо у моєму маєтку. Все-таки вас оточуватимуть незнайомі люди. Можливо ви хочете взяти з собою компаньйонку? Якщо так, то я не проти.
— Компаньйонку? — дівчина недовірливо зіщулила очі.
— Так, подругу, яка житиме з вами та не дозволить сумувати.
— Не думаю, що мені буде сумно аж настільки, — Мейделін підозріло насупилася.
— Я могла б поїхати з тобою. Хоча б на якийсь час, — Амайя висунула пропозицію. Їй не хотілося здаватися нав’язливою, проте заради уникнення шлюбу вона готова навіть просити про таке. І вона просила, — Мейделін, будь ласка, візьми мене. Тоді заручини з Нортоном скасують. Не буде потреби видавати мене заміж. Ти ж знаєш, як сильно я цього не бажаю.
Мейделін гордовито задерла голову:
— Про твої заручини домовлявся батько. Я не можу йому перечити. Крім того, Нортон твій єдиний шанс вийти заміж. Який ніякий, але чоловік. Глянь правді у вічі, жодний джентльмен не одружиться з тобою навіть заради великих статків.
Ці слова боляче врізалися у серце Амайї. Вона знала — кузина каже правду, проте таке нещадно шматувало душу. Дівчина змирилася, що їй не судилося пізнати справжнє кохання, спробувати п’янкі поцілунки на смак та побачити сон в обіймах чоловіка. Проте ділити ліжко з нелюбом їй не хотілося. Ледь стримуючи сльози, поцікавилася:
— То я з тобою не поїду?
— Звісно ні. Не потрібна мені компаньйонка. Впевнена, у Менфісі я знайду собі нових подруг.